Поки ми долали три сходинки, що вели на її веранду, спина міс Енні зігнулася майже під прямим кутом. Коли ми вийшли наверх, жінка сказала: — Зачекай хвилину, — і зникла в будинку.
За кілька секунд вона повернулася та поклала щось мені в руку.
— Він попросив мене дати це тобі.
На моїй долоні лежала стара потерта сірникова книжечка.
— Що це?
— Прочитай і взнаєш.
З одного боку була адреса — якесь містечко в Північній Кароліні — та, наче цього було недосить, з іншого боку було написано: «Було б РОЗУМНО зупинитися тут… Отримайте БІЛЬШЕ за свої гроші!»
Я засунув це до кишені.
— Коли побачиш його знову, подякуй від мене, — попросила міс Енні. — І перекажи, хай наступного разу приїде, дідько, сам, щоб я знов могла побачити його вродливе личко. Я за ним скучила.
— Дякую, — промовив я.
— Не піддавайся йому. Він може бути дратівливим, упертим та справжнім гемороєм. Але не дай переконати себе, що йому не потрібна допомога. Він уже багато років несе важкий тягар, і ти йому потрібен. Ви всі йому потрібні.
Я із серйозним та врочистим виглядом кивнув та підняв на прощання руку, а міс Енні зайшла всередину та зачинила за собою двері.
Я пішов назад збирати друзів. Побачивши Емму та Джун, котрі стояли поруч та про щось розмовляли, я широкими кроками рушив до них по траві навпростець. Перед тим як вони мене помітили, Джун, здається, пояснювала Еммі щось таке, що тій не подобалось, і Емма стояла, схрестивши руки на грудях. Її обличчя було напружене та серйозне. Коли вона мене помітила, її вираз змінився на байдужий, вона швидко попрощалась із Джун та побігла мені назустріч.
— Про що розмовляли? — запитав я.
— Просто обмінялись порадами щодо фотосправи. Ти знаєш, що більшість фотографій у тому альбомі вона надрукувала сама?
Це була чиста брехня, але вона так швидко зіскочила з Емминого язика, що мене це застало зненацька.
— Тоді чому ти виглядаєш засмученою? — запитав я.
— Неправда.
— Ти розпитувала її про ту дівчину. Ту, з якою інколи подорожував Ейб.
— Ні, — відказала Емма. — Мені до того байдуже.
— Ти мене дуриш.
Вона рвучко відвела погляд убік.
— Припини влаштовувати мені допит, чуєш? Онде йдуть Бронвін та Єнох.
Мілард також був із ними — він одягнувся, і його легко було помітити, — а ще Джун, Ферн та Пол, із якими всі вони швидко здружилися.
— Ми поговоримо про це пізніше, — пообіцяв я.
Емма здвигнула плечима.
— Там нема про що говорити.
Я мало не втратив самовладання, але зміг стриматись. Тоді я подумав, що ніколи не зрозумію, що відчуває Емма, і якщо я хотів залишатися з нею й далі, то мені треба було зважати на її переживання та дати їй у цьому спокій.
Це мало сенс. Але мені не стало від цього легше.
А тим часом мої друзі вирішили, що нам час покинути це місце. Пол приніс металевий термос.
— Кава в дорогу. Щоб не зупинятись.
Підійшов Елмер та потис нам руки.
— Якщо комусь із вас коли-небудь знадобиться «лозоходець», ви знаєте, де нас знайти.
— Який цікавий чоловік, — сказав Мілард, коли той пішов. — А чи знаєте ви, що за сімдесят років він повоював на трьох війнах? Під час Великої війни,[58] щоб не постаріти завчасно, він спав у часовій петлі в траншеях під Верденом.
Бронвін та Ферн обнялися.
— Ви напишете? — запитала Ферн.
— Навіть краще, ми приїдемо, — відповіла Бронвін.
— Ми будемо раді.
Вони попрощались, і Пол повів нас назад на околицю містечка до нашої машини. Поки ми йшли, я показав усім пачку сірників, що дала мені міс Енні.
— Адреса! — вигукнув Мілард. — Цього разу Ейч зробив нам полегкість.
— Гадаю, перевірок уже не буде, — сказав я. — Настав час для реальної місії.
— Побачимо, — засумнівалась Емма. — Схоже, Ейч ніколи не втомиться нас перевіряти.
— Будьте обережні, — сказав Пол. — І пильнуйте там, на Півночі. Я чув, там так само небезпечно.
Він пояснив, як нам повернутись у двадцять перше століття. У 1965 рік повернення не було — та ми не дуже й хотіли, — тому що чорний хід із цієї петлі привів би нас в один весняний день 1930 року, коли було створено петлю в Порталі. Отож наш шлях лежав через парадний хід: ми мали вийти так само, як і зайшли, — через поля, і швидко.
Ми попрощались із Полом. Я переконався, що всі пристебнулись ременями безпеки, запустив машину та втопив педаль газу. Ми поїхали голим полем тим же шляхом, яким приїхали — по слідах від наших же шин. Машину трусило, але ми їхали дедалі швидше та швидше, навіть коли земля під нами ставала більш нерівною. І посеред поля, щойно ми досягли точки, де були заїхали в петлю і сліди наших шин закінчувались, я відчув різкий нахил, а в мене всередині мало не вивернуло всі нутрощі. Ураз день став ніччю, а рівна гола земля переді мною перетворилася на стіну зелених кукурудзяних стебел. Ми таранили кукурудзяні частоколи, підминаючи ряд за рядом, а стебла та зелені качани гупали об машину. Я вже збирався натиснути на гальма, як почув крик Міларда: «Їдь далі, бо зав’язнемо!» — тому я натис на газ іще дужче; двигун несамовито заревів, і шини продовжили вгризатися в землю своїми протекторами ще швидше, а за кілька секунд ми пробились крізь кукурудзу та виїхали на дорогу.