— Де вона зараз? — запитав я.
— Десь шукає вас, — відповів інший голос: — Це Г’ю, між іншим.
Цієї миті я уявив собі, як у кімнаті моїх батьків, штовхаючись лобами, вони всі разом з’юрмились навколо телефонної слухавки.
— Привіт, Г’ю, — озвалась Емма. — А де пані Сапсан нас шукає?
— Вона не сказала. Вона просто сказала нам не покидати дім, інакше ми навічно опинимось під домашнім арештом, а потім полетіла.
— «Під домашнім арештом», це просто капець! — вигукнув Єнох. — Ви не маєте дозволяти їй ставитись до себе, як до малят.
— Легко тобі казати, — промовив Г’ю. — У вас там пригоди, а ми тим часом тут зі скаженою директоркою. Минулого вечора в нас була чотиригодинна лекція — присвячена вам — про відповідальність, чесність, довіру і так далі, і таке інше, поки мені не стало здаватися, що моя голова от-от лусне.
— Знаєте, у нас тут не тільки веселощі та ігри, — сказала Бронвін. — Пригоди — це постійний дискомфорт. Звідтоді, як ми поїхали, ми жодного разу не спали, не купалися і не їли по-людськи, у Флориді нас мало не застрелили, а Єнох починає смердіти, як мокрий пес.
Єнох вишкірився.
— Зате я хоча б не схожий на кудлату собачку.
— Це все-таки краще, ніж стирчати тут, — сказав Горацій. — Хай там як, будь ласка, бережіть себе та верніться живі. І я розумію, що це звучатиме дивно, але під час вашої пригоди пам’ятайте, будь ласка: китайські ресторани — добре, континентальна кухня — погано.
— Що це має означати? — запитала Емма.
— І що таке «континентальна кухня»?[62] — запитав я.
— Це було в моєму сні, — відповів Горацій. — Я тільки знаю, що це дуже важливо.
Ми пообіцяли, що будемо пам’ятати, а потім Горацій та Олівія попрощалися. Перш ніж покласти слухавку, Г’ю запитав нас, чи не чули ми під час наших мандрів щось про Фіону.
Я глянув на Емму, у котрої, як і в мене, на обличчі від сорому раптом спалахнув рум’янець.
— Ще ні, — відповіла Емма. — Але ми продовжимо розпитувати, Г’ю. Скрізь, де будемо.
— Окей, — промовив він тихо. — Дякую, — і поклав слухавку.
Я сховав мобільник. Емма обернулася до заднього сидіння, скорчивши на обличчі похмуру міну.
— Не дивись на мене так, — сказав Єнох. — Фіона була дивовижна, мила дівчина. Але вона мертва. І якщо Г’ю не може цього прийняти, це не наша вина.
— Ми все одно мали спитати, — докинула Бронвін. — Ми б могли спитати у «Фламінго» та в Порталі…
— І відтепер та надалі будемо питати, — пообіцяв я. — І якщо виявиться, що вона дійсно мертва, то ми принаймні зможемо сказати, що виконали прохання Г’ю.
— Згодна, — сказала Емма.
— Згодна, — сказала Бронвін.
— А! — сказав Єнох.
— Наш план обговорювати будемо? — запитав Мілард, котрий вирізнявся умінням майстерно міняти тему розмови, коли ситуація ставала надто емоційною.
— Офігенно класна ідея! — зауважив Єнох. — Я й не знав, що в нас є план.
— Ми йдемо до школи, — нагадала Бронвін. — Щоб знайти дивного, котрий у небезпеці, та допомогти йому.
— А, точно! Я й забув, що в нас уже є прекрасний детальний план. І про що я думав?
— Тепер я вже знаю, коли ти застосовуєш сарказм, — сказала Бронвін. — Як-от зараз. Правда?
— І зовсім ні! — саркастично заявив Єнох. — Отже, усе буде дуже просто. Ми заходимо до цієї школи, де ніколи не були раніше, та питаємо в усіх, кого зустрінем: «А скажіть-но, дітки, чи не знаєте ви якихось дивних людей? Чи ніхто тут, бува, не проявляв останнім часом якихось дивних здібностей?» І рано чи пізно ми його знайдемо.
Бронвін похитала головою:
— Єноху, це схоже на поганий план.
— Він застосовує сарказм, — підказав Мілард дівчині.
— Ти ж сказав «зовсім ні»! — ображено крикнула Бронвін Єноху.
А тим часом ранкова година пік почала захаращувати хайвей. Прямо переді мною вклинилася довжелезна вантажівка-фура, і я мав різко скинути швидкість, а потім вона, завершуючи маневр, іще і обдала нас хмарою чорного диму. Ми з Мілардом закашлялись. Я підняв скло у віконці зі свого боку.
— І куди точно ми повинні відвезти того дивного? — запитав Єнох.
Емма розгорнула опис місії.
— Петля десять тисяч сорок чотири, — прочитала вона.
— І де це? — запитала Бронвін.
— Ми ще не знаємо, — відповіла Емма.
Бронвін затулила обличчя руками.
— О-ох, нічого в нас не вийде, правда ж? І пані Сапсан ніколи не пробачить нас, і все це буде марно!
Іще якусь хвилину тому вона була переконана, що все легко вдасться, а тепер утратила всяку надію.