— І в нас є спеціальний номер для наших… е-е… «вогненебезпечних» гостей, — і він кинув погляд на Емму, — щоб вони уві сні не спалили решту готелю.
Емма зробила ображений вигляд.
— Я ніколи не спалахую спонтанно. І в нас немає домашніх улюбленців, і ми не літаємо.
Але реєстратор не вгамовувався.
— У нас також є номер, заповнений чудовим суглинком — для гостей із корінням або частково мертвими…
— Нам не треба ніяких чудернацьких номерів! — різко обірвав його Єнох. — Досить звичайного!
— Як хочете, — реєстратор із ляском закрив свою папку. — Звичайний номер. Але ще кілька питань.
Коли реєстратор почав заповнювати бланк, Єнох застогнав.
— Для «курців» чи «некурців»?
— Ніхто з нас сигарет не курить, — відповіла Бронвін.
— Я не питав про сигарети. Чи випускає хтось із вас дим якоюсь частиною свого тіла?
— Ні.
— Для «некурців», — він поставив галочку у квадратику на бланку: — По одному чи по двоє?
— Ми б усі хотіли бути разом в одному номері, — мовив Мілард.
— Я цього не питав, — сказав реєстратор. — Чи хтось із вас має двійників? Допельгангерів, реплікантів, дзеркальних братів?[64] За кожного з них додаткова плата, а ще треба їхні документи з фотографіями.
— Ні, — відповів я.
Реєстратор поставив галочку.
— Скільки років плануєте тут бути?
— Скільки років?
— …плануєте тут бути?
— Лише одну ніч, — озвалась Емма.
— За це — додаткова плата, — промимрив він, ставлячи галочку, а потім підвів голову: — Прошу за мною.
І незграбною ходою він покинув свій кабінет. А ми пішли слідом за ним — по запиленому зовнішньому коридору, отруєному автомобільним шумом із вулиці, — поки не потрапили в якесь погано освітлене підсобне приміщення. Це був вхід у петлю. Я зрозумів це, коли зайшов, тому цього разу був готовий до поштовху. Коли ми вийшли, була ніч, прохолодна та дуже тиха. Реєстратор повів нас назад по коридору, який у цій своїй версії з минулого був набагато акуратнішим.
— Тут завжди ніч. Це дозволяє нашим гостям легше засинати, коли б вони не забажали.
Він зупинився перед одним із номерів та відчинив нам двері.
— Буде щось треба, я зразу за входом до петлі, за столом, де ви мене знайшли. Лід далі по коридору.
Він пішов, а ми зайшли всередину. Кімната виглядала так само, як на знімку на поштовій листівці, яку колись надіслав мені дід. Тут було велике ліжко, оті жахливі занавіски, на підставці великогабаритний старовинний телевізор у дерев’яному коричнево-оранжевому корпусі та фальшиві (намальовані на стінах і на дверях) стінові панелі, що імітували сучкуваті соснові дошки, — і все це не пасувало одне одному і просто створювало дисгармонію, яка відчувалася майже як шум, як безперервне ледве чутне дзижчання, що спричиняло відчуття невиразної тривоги. У номері, крім двоспального ліжка, був іще й розкладний диван, тому місце для сну знайшлося кожному. Ми розподілили між собою місця, привели себе до ладу, а потім Мілард і я вмостилися на дивані покопатися в журналі Ейба.
— Ейб та Ейч провели цілу низку місій, дещо схожих на нашу, — сказав Мілард. — Було б корисно дізнатись, як вони справлялися зі своїми проблемами.
На щастя, за час довгої поїздки Мілард устиг уже двічі прочитати весь журнал, а його пам’ять на деталі була настільки гострою, що він міг майже миттєво пригадувати величезні уривки звідти. Він звернувся до звіту про одну місію початку 1960-х років. Там перед Ейбом та Ейчем стояло завдання з одного з округів на самісінькій півночі Техасу забрати одну дивну дитину, котра перебувала під загрозою знищення, але вони не знали, у якому саме містечку ота дитина жила.
— І з чого ж вони почали свої пошуки? — поставив Мілард питання сам собі, проглядаючи звіт, і зразу ж сам на нього й відповів: — Вони змішалися з місцевим населенням та почали просто розмовляти з людьми. Невдовзі вони дізналися, що в цих краях недавно побував пересувний парк розваг, який, як ти знаєш, є свого роду місцем, у якому дивні почуваються наче риба в воді. Вони наздогнали той парк розваг за Амарильо та вивідали, що дивна дитина ховається всередині гігантського картонного слона на колесах, який там був.
До звіту було долучено знімок слона, і той був дійсно величезний, вищий за будинок.
— Ти можеш уявити? — сміючись, запитав Мілард. — Троянський слон!
— То вони просто спитали людей? — озвався Єнох, котрий деякий час прислухався до монологу Міларда. — Оце й була така їхня блискуча детективна робота?