— Що ти слухаєш? — запитав її Мілард.
— Послухай сам.
Другий мікронавушник, який лежав на столі, злетів у повітря, бо це Мілард якраз поклав його собі у вухо. Поки він слухав, я звернув увагу на дві речі: на тонкий білий ціпок, що притулився до її стільця, та на очі Ліллі, котрі ні разу не затримались на жодному з наших облич.
Емма легенько штовхнула мене ліктем, і ми обмінялися здивованими поглядами.
— Він казав, що його не бачили, — пробурмотіла вона.
— А-ах! — вигукнув Мілард, що, напевне, мало означати вияв захоплення. — Я не чув цю штуку багато років. Сегов’я,[67] так?
— Дуже добре! — здивувалась Ліллі.
— Це, — вів далі Мілард, — один із найкращих музичних творів, будь-коли написаних.
— Не щодня я зустрічаю фанатів класичної гітари. Ніхто в моєму віці нічого не знає про справжню музику.
— Я теж не щодня. І мені дев’яносто сім.
Емма кинула на Міларда сердитий погляд і самими губами запитала:
— НАЩО?
Ліллі тихо розсміялася та провела пальцями вздовж передпліччя Міларда.
— Доволі гладенька шкіра, як на дев’яносторічного.
— Тіло молоде, але душа…
— Я впевнена, що знаю, що ти маєш на увазі, — сказала вона.
У мене з’явилося відчуття, наче ми приперлися на чуже побачення.
— Ей! — майже вигукнув Єнох. — Ви ж сліпа!
На це Ліллі вибухнула сміхом.
— Е-е… так.
— Ох, заткнись, Єноху, — буркнула Бронвін.
— Міларде, старий ти кобель! — крізь сміх проказав Єнох.
— Я мушу попросити вибачення, — пояснив Мілард Ліллі. — У Єноха з мізками така проблема: усе, що в них потрапляє, миттю випадає звідти через рот.
— Ти окей, Ліл? — гукнув бариста.
Ліллі показала йому рукою знак «окей».
— Усе добре, Ріко!
— А вас тут знають, — звернув я увагу.
— Це практично мій другий дім, — пояснила Ліллі. — Я тут виступаю кожного четверга увечері. Правда, поп та джаз. Не Сегов’я, — вона кивнула на закритий футляр для гітари, що стояв неподалік, і знизала плечима. — Гадаю, світ до нього ще не готовий, — після цих слів вираз її обличчя враз змінився. Дещо скам’янів, наче вона згадала щось неприємне: — Мілард казав, ви декого шукаєте.
— Ми шукаємо ту дівчину, яка… яка обпалила тих двох чоловіків, — обізвалася Бронвін.
Обличчя Ліллі спохмурніло.
— Вони напали самі. Вона просто захищалася.
— Я й не заперечую.
— Пекельний самозахист, — уставив Єнох.
— Вони заслуговували на гірше, — відказала Ліллі.
— Ви можете нам сказати, де вона? — запитала Емма.
Наші питання змусили Ліллі напружитися.
— Чому вас так хвилює Нур? Ви навіть її не знаєте.
Нур. Отже, її звали Нур.
— Ми можемо їй допомогти, — відповіла Бронвін.
— Я не вважаю це відповіддю на моє питання, і я не впевнена, що вірю вам.
— Ми певним чином розуміємо, що вона зараз переживає, — сказав я, сподіваючись усе-таки дещо дізнатися, не викриваючи нас перед майже незнайомою людиною.
— Окей. — Ліллі відсьорбнула кави і, перш ніж ковтнути, поперекочувала трохи в роті. — Що ж вона зараз переживає?
Ми з Еммою перезирнулися. Скільки ми можемо їй сказати? Навіть якби ми довіряли Ліллі, у що б вона повірила?
— Із нею відбувається щось таке, що вона не знає, як пояснити, — запропонувала свою версію Бронвін.
— І вона не може піти з цим до своїх батьків, — додав я.
— Прийомних батьків, — уточнила Ліллі.
— Можливо, це має вплив на її організм, — підхопила естафету Емма. — Змінює його.
— Може, якісь люди за нею спостерігають, — продовжив і Мілард. — Люди, яких вона не знає. І це її лякає.
— Ви описуєте переживання майже будь-якої дівчинки-підлітка, — підбила підсумок Ліллі.
— І, — продовжив я, нахилившись до неї та стишивши голос, — вона вміє робити такі речі, що інші не вміють. Такі речі, що здаються неможливими.
— Могутні, небезпечні речі, — додав Мілард.
Ліллі на мить затихла. А потім сказала дуже тихо:
— Так.
— Ми знаємо, що вона зараз переживає, бо ми самі все це переживали, — сказала Емма. — Кожен по-своєму.
А потім ми, один за одним, розповіли їй про ті дивні речі, які вміли робити. Вона слухала спокійно, тільки кивала та майже не ставила питань. Вона не здавалася переляканою. І вона не втекла.
Мілард був останнім у черзі на самовикриття. Я відчував його небажання робити це. Було очевидно, що йому сподобалась ця дівчина, і він не хотів позбутися мрії, якою тішив себе протягом останніх кількох годин, у якій він був просто звичайним хлопцем, котрий, можливо, дуже можливо, мав шанс із нею.