— А що сталося, точніше?
— Ми читали про це в газеті, — сказав Мілард, — але будемо раді почути вашу версію подій.
— Це був найгірший день мого життя. Ну, може, другий чи третій найгірший. Зі мною трапився один інцидент прямо десь посередині шкільних зборів. Вони почалися, як завжди починаються оті бридкі, примусові штуки, де вам гундять про шкільний дух, але потім вони перетворилися на збори про мене. За тим винятком, що вони ще не знали, що то я. Там сказали, що якийсь вандал нищить шкільну власність, розбиваючи лампочки та підпалюючи майно. А ще там сказали, що, якщо ця особа тут присутня, вона повинна встати і вибачитись, і тоді її не відрахують зі школи. В іншому випадку відрахують. І я відчула, що мені стає погано, наче я була впевнена, що вони знали, що то я, але просто трахали мені мізки, щоб подивитись, чи я зізнаюсь. А тут іще ця дівчина в ряду позаду мене… справжня відьма, Суз Ґрант… почала нашіптувати, що це, імовірно, я, оскільки я із прийомної сім’ї, ля-ля-ля, дівчина-сирота, що народилась у нетрях чи щось таке, ламаю школу, і я відчула, що стаю злою. Реально, реально злою.
— І тоді все й сталось? — запитав я.
— В актовому залі є всякі такі театральні вогні на стелі, і всі вони відразу засвітились, а потім вибухнули, і на всіх звалилася тонна битого скла.
— Чорт, — промовила Ліллі. — Я й не знала, що було ось так.
— Це було паршиво, — сказала Нур. — Я розуміла, що треба звідти линяти. Тому я зробила пітьму та побігла. А пара фейкових викладачів почала мене переслідувати, і тепер я вже могла сказати, що вони були впевнені, що то була я. Вони загнали мене до вбиральні, і я не мала вибору, крім як випустити все світло, яке я витягла з того величезного актового залу, відразу все, прямо їм в обличчя.
— Як вони виглядали? — запитав я, хоча був цілком упевнений, що вже знаю й сам.
— Вони зовні настільки звичайні, що їх майже неможливо описати, — відповіла Нур.
— Вік? Зріст? Статура? Раса?
— Середнього віку. Середнього зросту. Середньої статури. Переважно чоловіки, одна чи дві жінки. Одна пара білих, одна пара темношкірих.
— А як вони були одягнуті? — запитав Мілард.
— Сорочки поло. Застебнуті на всі ґудзики. Піджаки. Завжди темно-сині або чорні. Як із каталогу для звичайних людей зі звичайною роботою, і ніяких особливих деталей.
— Після того як ви їх обпалили, що ви зробили далі? — запитав я.
— Я спробувала якнайшвидше повернутись додому, але вони ждали мене і там. Тому я прийшла сюди. На щастя для мене, я маю великий досвід переховування від людей.
— Чим більше я чую про цих людей, — сказала Бронвін, — тим менше вони здаються мені схожими на дивних.
— Вони не здаються зовсім схожими на дивних, — сказав Мілард. — Як на мене, вони здаються схожими на «білих».[71]
— На білих? — збентежено перепитала Нур. — Щойно ж я казала вам, що дехто з них був темношкірий.
— Ні, не на тих білих, — пояснила Емма. — На витворів. Вони були колись дивними, але через нещасний випадок перетворилися на монстрів і тепер уже понад століття є нашими ворогами.
— Ой, — промовила Нур. — Ну, це трохи збиває з пантелику.
— Вони не можуть бути витворами, — заперечив я. — Тут їх забагато. А витвори працюють невеличкими групами або поодинці.
— І до того ж, їх майже не лишилося, — додала Емма.
— Це ми знаємо точно, — додав Єнох.
— Можливо, вчора коло школи я відчув пустодуха, — зізнався я.
— Що? — вигукнула Емма. — Чому ти нічого не сказав?
— Це відчуття тривало лише кілька секунд, — відповів я. — Я не був упевнений, що це було. Але якщо це були витвори, то з ними, імовірно, був принаймні один порожняк.
— Народе, хто вони, це не є найголовнішим, — сказав Мілард. — Найголовнішим є доправити Нур у безпечне місце. Щойно це буде зроблено, ми зможемо сперечатися хоч до посиніння, ким є люди в сорочках поло.
— У безпечне місце? — перепитала Нур. — А точніше?
Я глянув на неї.
— У часову петлю.
Вона відвела погляд та провела рукою по лобі. У кутку моргнуло світло.
— Гадаю, після всього, що ви мені показали, я була б готова повірити і в це. Але…
— Знаю, — сказав я. — Забагато всього. І все так стрімко на вас накотилось.
— Це не просто забагато. Це безумство якесь. Мені треба здуріти, щоб піти з вами.
— Вам просто треба довіритись нам, — запевнила Емма.
Нур подивилась на нас кілька секунд. Потім нахилила голову, наче зібралась кивнути. Але потім сказала:
71
Те саме, що і витвори, людиноподібні створіння з очима без зіниць (тому незвичайні називають їх також «білими», що англійською white).