— Отже, тепер ти нам довіряєш? — запитав я (за всіма цими подіями ми якось непомітно перейшли винятково на «ти» в спілкуванні).
Вона знизала плечима.
— Певною мірою.
— Як ти ставишся до автоподорожей?
І раптом, наче без усякої причини, Бронвін якось незграбно нахилилась уперед і повалилась на підлогу.
— Бронвін! — скрикнула Емма та підскочила до неї.
Якщо хтось із інших людей у вагоні й бачив щось, то вони прикинулися сліпими.
— Що з нею? — запитав Єнох.
— Не знаю, — відповіла Емма. Вона легенько ляскала Бронвін по щоці та все повторювала її ім’я, поки та не відкрила очі знову.
— Народе, здається… Чорт, я мала зауважити це раніше, — Бронвін скривилася. Потім витягла з брюк нижній край сорочки. Із тіла юшила кров.
— Бронвін! — вигукнула Емма. — Боже!
— Чоловік із пістолетом… Здається, він вистрілив. Але не хвилюйтесь. Не кулею. — Бронвін відкрила долоню та показала нам маленький дротик, на кінці якого була її кров.
— Чому ж ти не сказала нічого? — запитав я.
— Нам треба було швидко забиратися звідти. І я подумала, що досить сильна, щоб витерпіти це, із чого б він там не стріляв. Та, видно…
Її голова схилилась набік, і вона знепритомніла.
Розділ шістнадцятий
Ми вже не шукали петлю. У той момент ми хотіли що завгодно, але не петлю. Усе, про що ми тоді думали, це як доправити Бронвін до лікарні. Навіть не глянувши, де ми знаходимось, на найближчій зупинці ми вискочили з вагона та східцями піднялися з метро на поверхню. Ліллі трималася за руку Міларда, а Емма, Нур та я підтримували Бронвін, яка була слабкою, але все ще при тямі. Ходьба сходами та по тротуару давалася їй дуже важко. Ми перебували на Мангеттені. Будівлі тут були вищі, а тротуари метушливі.
Я відкопав у сумці свій телефон, щоби подзвонити на 911. Тим часом Єнох підбігав до людей на вулиці та кричав:
— Лікарня?! Де лікарня?
Ця стратегія виявилась ефективною. Одна добра, чуйна леді вказала нам на специфічну на вигляд вуличку, а потім іще й супроводжувала нас, кваплячи в потрібному напрямку та розпитуючи про те, що сталось із Бронвін. Звісно, ми не хотіли нічого їй розповідати, не хотіли, щоб вона йшла слідом за нами у відділення невідкладної допомоги чи випитувала наші імена (і я вже уявив собі, як мені доведеться привести сюди якусь імбрину, щоб видалила цій жінці недавні спогади… а заодно лікарям та медсестрам), тому ми прикинулися, що пожартували про травму, на що вона, зрозуміло, розсердилася, вилаяла нас та побігла геть.
Лікарня була якраз попереду: я вже бачив знак, що звисав із будівлі в кінці кварталу. І тут мені в носа вдарив найприємніший, найрозкішніший у світі запах їжі, яку оце зараз хтось готував, і мої кроки стали сповільнюватись.
— Вам теж пахне? — запитав Єнох. — Це грінки з розмарином та паштетом із гусячої печінки!
— Аж ніяк, — заперечила Емма. — Це картопляна запіканка з м’ясом.
Швидкість нашого пересування катастрофічно уповільнювалась.
— Я б упізнала цей запах де завгодно, — обізвалась Нур. — Доса. Панір масала доса.[72]
— Про що ви, народе, говорите? — запитала Ліллі. — І чому ви зупиняєтесь?
— Вона має рацію, ми повинні доправити Бронвін до лікаря, — сказав Мілард: — Хоча, можливо, це був найароматніший кок-о-вен,[73] запах якого будь-коли потрапляв у мої ніздрі…
Однак наша процесія зовсім зупинилась. Ми стояли перед вітринами, за якими штори було відкрито, і це, можливо, був ресторан, хоча там не було жодних вивісок чи написів, крім плаката, який промовляв: «Відчинені завжди і раді всім».
— Знаєте, а зі мною все окей, — сказала Бронвін. — А тепер, раз ви про це заговорили, то й мені захотілося чогось поклювати.
Насправді ж, вона не виглядала аж надто окей — її язик заплітався, і вона все ще важко спиралася на наші руки, — але та частина мого мозку, яка зазначила це, здається, була наче під гіпнозом.
— У неї тече кров! — вигукнула Емма. — А лікарня он там!
Бронвін глянула на свою сорочку.
— Та не дуже й тече, — сказала вона, хоча червона пляма, здавалося, продовжувала збільшуватись.
У мені боролися два бажання. Одне просто кричало: «Іди до лікарні, тупий козел!» — та його майже повністю заглушував голос іншого бажання, який лунав якось по-чудернацьки, наче голос мого татуся.
Цей голос у якійсь занадто жвавій, навіть придуркуватій манері нагадував, що «от-от уже буде час вечеряти, і невже ми так і не скуштуємо нью-йоркської їжі, поки ще тут; а тому, чорт забирай, чом би нам просто не зайти сюди ненадовго підвечеряти?»
72
У південноіндійській кухні це, як правило, тонкі хрусткі млинці з рисового борошна з начинкою з картоплі та свіжого сиру, а також із прянощами.
73
Французька страва: півень, маринований у червоному вині й тушкований на повільному вогні.