І, здавалося, усі, крім Ліллі та Емми, були не проти, а невдовзі також і їхні заперечення почали слабнути.
Я штовхнув двері від себе та, як швейцар, запустив усіх досередини. Це таки був ресторан: невеличка старомодна місцинка з картатими скатертинами, стільцями з плетеними спинками та стійкою з газованими напоями під однією зі стін. За головною стійкою стояла офіціантка у фартуху та паперовому капелюшку, яка посміхалася так, наче чекала на нас цілий день. Крім нас там більше нікого не було.
— А ви, дітки, виглядаєте голодними! — вигукнула вона, аж підскочивши на каблуках.
— Ой, ще й як, — відгукнулася Бронвін.
Офіціантка, здавалося, не помічала крові на сорочці Бронвін.
— І правда, на вигляд ви однозначно голодні.
— Так, — підтвердив Єнох голосом, що трохи нагадував голос робота. — Голодні.
— Що це за ресторан? — запитала Нур. — Мені здається, тут пахло паніром.
— Ой, та в нас є все, — відповіла Берніс, легенько махнувши рукою. — Усе, що можна побажати.
Хіба вона назвала своє ім’я? Тоді звідки я його знаю? У мене в голові була якась каша.
Тихенький голосок, який усе ще ставив під сумнів ідею зайти сюди, змалів до шепоту. Заперечення з боку Ліллі також припинились. Останнє, що я від неї почув, це як вона сказала:
— Ну, ви, народе, можете залишатися тут, якщо хочете, та я забираю вашу подругу до лікарні!
Але її спроби витягнути Бронвін під лікоть на вулицю були не дуже ефективними. (Бо неможливо витягнути Бронвін туди, куди вона сама не хоче йти.)
— Ой, а в нас немає грошей, — сказав я, згадавши раптом, що залишив нашу готівку в багажнику автомобіля; і розчарування, яке я при цьому відчув, було таким же суцільним, як під час жалоби за дорогою людиною.
— Так сталося, що в нас сьогодні спеціальна акція, — сказала Берніс. — Усе за рахунок закладу.
— Реально? — запитала Бронвін.
— Це правда. Ваші гроші тут не потрібні.
І ми, з голодними очима, підійшли прямо до стійки та повсідались на прикручені пластикові табурети, що стояли вряд. Меню не було. Ми просто казали Берніс, що б ми хотіли отримати, а вона гучним голосом передавала замовлення невидимому черговому кухареві на кухню.
Через досить короткий час задзвонив дзвоник, і офіціантка почала виносити тарілку за тарілкою з нашими стравами. То були: півень, приготований у вині, для Міларда; панір масала доса та лассі[74] з манго для Нур; смажене ягня з м’ятною підливою для Емми; подвійний чизбургер, картопля фрі та суничний коктейль для мене; омар для Бронвін у комплекті зі щипцями для розколювання панцирів та серветкою-нагрудником із зображенням омара на ній; паруючий корейський пібімпап[75] із розбитим зверху яйцем для Ліллі. Це був аномально широкий перелік страв, як для будь-якого ресторану — особливо якщо врахувати, що на кухні працювала лише одна людина, — але та частина мого мозку, яка противилася всьому цьому, шепотіла щораз слабше та слабше:
«Не їжте це.
Ви маєте піти звідси.
Це погана ідея.
Зупиніться негайно, перш ніж стане
надто пізно».
Я не пам’ятаю, як з’їв свій подвійний чизбургер, картоплю фрі та випив суничний коктейль. Але пам’ятаю спорожнілу склянку та жирні крихти, які залишились на моїй тарілці. А голова стала така важка-преважка.
— Ой, любчику! — Берніс процокала до мене на каблучках із-за стійки, притиснувши руку до грудей. — Та ти валишся з ніг!
І я валився. Я реально валився.
— Я так, так, так стомилась, — почув я голос Емми, а потім і приглушені голоси інших моїх друзів, які скаржились на те ж саме.
— А чом би вам не піднятися нагору та не передрімати трохи?
— Нам треба йти, — сказала Нур. Вона намагалася підвестися зі свого табурета, але їй, схоже, не вистачало сили.
— Іти? — перепитала Берніс. — Я не думаю, що ви зможете піти.
— Джейкобе, — прошепотіла Емма мені на вухо. У неї голос був, як у п’яної. — Нам треба йти.
— Знаю.
Ми якимось чином були загіпнотизовані. Я зрозумів це. Це було схоже на те, що намагалися зробити з нами дивні з «Русалчиної Країни Мрій», але цього разу приманку ми проковтнули.
— Нагорі в нас є кімнати з приготованими для вас ліжками. Треба тільки пройти он…
Тепер, коли вона це сказала, я відчув, що можу стати на ноги.
І не тільки я, а ми всі були вже на ногах. А Берніс тим часом підштовхувала нас до одного з виходів — до дивного, схожого на тунель коридору, стіни якого були розмальовані червоними та білими довгими смужками, що закручувались у гігантську спіраль, і це було схоже на обгортку величезної карамельної палички, тільки ізсередини.
74
Традиційний індійський напій, який готують із йогурту, молока, спецій, меду та шматочків фруктів; може мати солоний або солодкий смак.
75
Корейська страва, до складу якої входять покритий овочевим салатом відварений білий рис, паста з гострого перцю, сире яйце (або яєчня) і тонко нарізані шматочки м’яса.