Після цього вони захотіли дізнатися все про європейських дивних, про імбрин, про пані Сапсан. Вони були впевнені, що імбрини планували щось на кшталт вторгнення чи набігу на них. Вони хотіли дізнатися, скількох інших дивних ми вже викрали з Америки.
Скількох диких ми вже заманили до себе. Я запевняв, що жодного і що ми діяли самотужки та без відома імбрин. Я сказав, що ми відповіли на заклик допомогти відособленому дивному, якому загрожувала небезпека. Ми лиш хотіли допомогти дівчині, от і все.
— Загрожувала яка небезпека? — запитав черговий мій допитувач. То був кремезний чоловік із небритими щоками та білим як крейда волоссям.
Я вирішив, що нам із друзями не буде жодної шкоди, якщо я відповім допитувачу на це питання, тому я описав йому людей, котрі вистежували Нур. Розповів про позашляховики із затемненими вікнами. Про вертоліт над будівельним майданчиком та про людей, котрі переслідували нас та вистрілили у Бронвін дротиком із якимсь транквілізатором.
— Я чоловік неосвічений, — сказав на те мій допитувач. — Але єдине, що я знаю вздовж і впоперек, так це наших ворогів. Я знаю, як вони виглядають, як вони одягаються, що вони їдять на сніданок, імена їхніх матерів. І ці люди не підходять під жоден із твоїх описів.
— Клянусь, це правда, — відказав я. — Імбрини не мали до цього жодного стосунку. Пані Сапсан не мала до цього жодного стосунку. Ця дівчина була у небезпеці, а ми просто хотіли допомогти.
Мій допитувач засміявся.
— «Просто хотіли допомогти», — повторив він і нахилився до мене так близько, що я відчув запах його шкіри, кислий, як ментол та наслідки нічної пітливості. — Одного разу я бачив імбрину. У Скенектаді.[85] То була стара леді, що жила у лісі, а з нею десь зо два десятки дітлахів. Вони ходили слідом за нею, наче маленькі каченята за качкою. Спали всі в одному ліжку. Ходили з нею на парашу, — він похитав головою. — Нема в цьому світі таких, хто «просто хоче допомогти». І ніякі підопічні ніяких імбрин ніколи не діяли самотужки.
Його слова вразили мою гідність, і я відчув наростаючу в душі гіркоту.
— Мій дід діяв, — сказав я. Навіщо зберігати це в таємниці? Я не міг допустити, щоб вони подумали, що імбрини щось проти них затівають. Хто ж знав, які наслідки це могло мати. — Він керував командою, яка боролася проти порожняків і допомагала дивним, котрим загрожувала небезпека. Люди знали його як Ґанді.
Мій допитувач більше не сміявся. Сказане мною він став записувати у маленький блокнот.
— Він помер кілька місяців тому, — продовжував я, — і він хотів, щоб я продовжив його справу. Принаймні я думаю, що він цього хотів. Дані на цю місію ми отримали від його товариша.
Допитувач відірвався від блокнота і звів очі на мене.
— Ти кажеш, що один із товаришів Ґанді досі живий?
Від того, як він на мене витріщився, в мене по всьому тілу пробіг холод. Тоді я зрозумів, що припустився помилки.
— Ні… — Я повівся так, наче був збитий із пантелику. — Я мав на увазі, ми отримали ті дані через машину, — сказав я неправду. — Знаєте, один із тих телетайпів? Дані почали роздруковуватись, коли я просто стояв поряд із апаратом, наче хтось знав, що я там. А я і подумав, що це було від старого товариша мого дідуся. — Я хотів якось завуалювати те, що сказав про Ейча, але було надто пізно.
Допитувач закрив блокнота.
— Ти дуже допоміг, — сказав він, підморгнув мені та, підводячись, зі скреготом відсунув стілець.
— Ми нікому не збиралися перебігати дорогу, — заговорив я швидко. — Ми нічого не знали про вашу територію, закони і всяке таке.
У дверях загриміли ключі, і вони відчинилися. Допитувач усміхнувся.
— Гарного дня.
Двадцять хвилин по тому мене потягли до Ліо. У кімнаті нікого не було, крім нього, чоловіка, що тримав мене, та Білла-трунаря, правої руки Ліо. Ліо підійшов до мене, щойно я переступив поріг. І вдарив прямо в обличчя.
— Твій дід був убивцею. Ти ж знав це, так?
Я не знав, що сказати, тому не сказав нічого. В нього явно зірвало дах.
— Ґанді. Чи як ти його там називаєш?!
— Його звали Абрахам Портман, — тихо відповів я.
— Викрадення людей. Убивства. Він був хворий на всю голову. Глянь на мене.
Я підняв очі та подивився в його:
— Ви не знаєте, про що кажете.
— Невже? — запитав він. — Білле, дай мені досьє на Ґанді.