Чому він виявився таким безтурботним?
«Тому що це його не турбувало».
Це знов у моїй голові почувся той гиденький голосок.
Я не міг повірити, що його це не турбувало. Мала бути інша відповідь.
І тоді я згадав, що в цьому світі серед живих є ще дехто, хто міг би щось про це знати, — Ейч.
— Рефеєле?
Костоправ заворушився — він спав у кріслі коло вікна, оповитий сіро-блакитним світлом раннього ранку.
— Так, пане Портман?
— Мені треба вибратись із цього ліжка.
Через три години я вже був на ногах і знову міг рухатись. У мене був фіолетовий синець під одним оком, а мої ребра все ще боліли, але це було набагато кращим результатом, ніж доти; Рефеєл сотворив диво, і я почувався доволі добре. Я повернувся до Панконтуркону Бентама крадькома, наскільки це було можливо, але люди були скрізь — ранкова метушня була в самісінькому розпалі, — і мене кілька разів зупиняли заради автографів. (Мене й досі дивувало кожного разу, коли мене впізнавали. Величезний шмат свого життя я прожив як непримітний ніхто, і тому щоразу, коли до мене підходили, моєю першою думкою було, що вони переплутали мене з кимось іншим.)
Я знав, що не повинен покидати Акр. Я ризикував бути побаченим кимось, хто міг би повідомити про мене пані Сапсан. Але не це було у верхній частині мого списку турбот. Мені вдалося невпізнаним пройти через головний вхід, головний вестибюль та піднятися сходами до коридорів Панконтуркону. Коли ж на вході до Панконтуркону мене таки впізнав реєстратор, я сказав йому, що повертаюся додому, і він махнув мені рукою: проходь, мовляв. Я побіг по коридору — повз заклопотаних мандрівників, службовців на контрольно-пропускних пунктах та голос Шарона, який гримів із відчинених дверей одного з приміщень. Потім я звернув за ріг у коротший коридор, де були мої двері, знайшов комірчину для віників, підписану «тільки а. сапсан і підопічні», та пірнув усередину.
Вийшовши із садового сарайчика, я опинився під косими променями сонця, яке давно перевалило за полудень. Стояла задушлива флоридська спека.
Мої друзі залишалися в Диявольському Акрі. Мої батьки подорожували десь по Азії.
Будинок стояв порожній.
Я зайшов досередини, розташувався на дивані у вітальні та дістав із кишені телефон. Батарея була розряджена ще не до кінця. Я набрав номер Ейча. Після трьох гудків відповів якийсь чоловік:
— «У Хонґа».[87]
— Мені потрібен Ейч, — сказав я.
— Залишайтесь на лінії.
Десь там на задньому плані я чув голоси та брязкання тарілок. Потім на лінії з’явився Ейч.
— Алло? — промовив він обережно.
— Це Джейкоб.
— Я думав, імбрини посадили тебе під замок.
— Не зовсім, — сказав я, — але вони дуже злі. Я впевнений, вони не зраділи б, якби дізналися, що я вам дзвонив.
— «Я впевнений, вони не зраділи б»… — повторив він і тихо засміявся. Я знав, що він також злиться на мене. Це було чути в його голосі. Але, схоже, він уже пробачив мені, і, можливо, навіть задовго до цієї розмови. — Ей, я радий, що з тобою все гаразд. Я за тебе хвилювався.
— Ага. Я теж за себе хвилювався.
— Якого біса ти мене не послухав? А тепер усе зіпсовано.
— Знаю. Пробачте. Дозвольте мені допомогти це виправити.
— Ні, дякую. Ти зробив достатньо.
— Мені слід було скасувати місію, коли ви сказали, — промовив я, — але… — Я завагався, побоюючись, що це пролунає як звинувачення, — чому ви не сказали мені, що ми робимо щось незаконне?
— «Незаконне»? Звідки ти це взяв?
— Я про закон кланів. Не можна забирати відособленого дивного…
— Ми всі повинні бути вільні йти куди захочемо, — перебив він. — Усяк закон, який відбирає твою свободу, має бути знехтуваний.
— Добре, я згоден. Але імбрини намагаються домовитись про мирну угоду між кланами та…
— Думаєш, я цього не знаю? — у його голосі почулося розчарування. — Клани все одно почнуть війну, якщо захочуть, тому нікому не дозволяй себе обдурити, якщо тобі скажуть, що це має якийсь стосунок до тебе чи до мене. У всякому разі нині на карті стоять набагато більш важливі речі, ніж те, хочуть оті кляті клани битися одне з одним чи ні.
— Більш важливі? Які, наприклад?
— Наприклад, ота дівчина.
— Це ви про Нур?!
— Звісно, про неї. І не кажи її імені вголос.
— Чому вона така важлива?
— Я не збираюсь це тобі розповідати незахищеною телефонною лінією. І, як би там не було, тобі це знати не треба. Правду кажучи, я від самого початку не повинен був тебе в це вплутувати. Я пішов проти здорового глузду. А ще я порушив обіцянку, і мені від цього гидко. Тебе ледве не вбили через це.