Думки стрімко залишали його. Очі почали закриватись.
Я приклав свою руку йому до щоки, до його шорсткої бороди, та змусив його подивитись на мене.
— Ейче, чому вона важлива?
— Я дав клятву твоєму дідові. Не вплутувати тебе.
— Я давно вже вплутався.
Ейч сумно кивнув.
— Схоже, так. — Його дихання стало нерівним, переривчастим. — Вона є одна з тих сімох, чий прихід було передречено.
Серед можливих варіантів його відповіді, які я вже обміркував наперед, такого не було.
— «Одна із тих сімох». Яких сімох?
— Вони стануть визволителями Дивосвіту. Так каже «Апокриф».[88]
— Що це? Якесь пророцтво?
— Стародавні рукописи. Її народження сповіщає про настання нової доби. Дуже небезпечної. — Він скривився від болю та заплющив очі. — Ось чому ті люди полюють на неї.
— Ті, що з вертольотом та чорними машинами.
— Саме так, — підтвердив він.
— Вони — один із кланів?
— Ні. Набагато гірше. Дуже старе, дуже таємне товариство звичайних. Котрі хочуть підірвати нашу мораль та… — він скривився та втягнув повітря крізь зуби, — установити над нами контроль.
Тепер дихати йому ставало щораз важче, йому дедалі частіше доводилося переводити подих між словами.
— Нема вже коли вивчати історію. Візьми дівчину до Ві. Вона остання з нас. Остання з мисливців.
— «Ві», — повторив я, а моя пам’ять почала вже відмотувати плівку назад. — Із Ейбового журналу проведених операцій. Та, кого він тренував сам.
— Так. Вона живе у Великому Вітрі. Не хоче бути знайденою, тому обережна. — Потім він звернувся до свого порожняка: — Хорейшіо, карта в сейфі…
Порожняк промимрив щось у відповідь, підскочив до стіни та відхилив убік картину, під якою виявився маленький сейф. Поки Хорейшіо крутив цифрове коліща, я зосередився на Ейчеві. Я відчував, як він невпинно слабшає.
Я стиснув йому руку.
— Ейче, я маю дещо знати.
Він залишав цей світ, і думка про те, що ця остання та найнадійніша ниточка, яка вела мене до розгадки секретів мого діда, от-от обірветься, змусила мене дещо згадати. Дещо таке, що я намагався поховати в безвісті, звідтоді як почув це.
— Навіщо комусь називати мого діда вбивцею?
Ейч глянув на мене ще уважніше, ніж раніше.
— Хто тобі це сказав?
Я нахилився майже впритул до нього. Його трусило. Я швидко переповів йому ті божевільні речі, у яких Ліо звинуватив Ейба. Викрадення його хрещениці. Убивства людей. Не просто людей — малюків.
Ейч міг би сказати: «Усе це зробили витвори». Або просто міг сказати: «Це брехня». Але він не сказав нічого подібного.
Він сказав:
— Отже, ти знаєш.
У моїх очах на мить усе розпливлося. І в мені, наче вірус, стали нестримно множитися сумніви.
— Що ви маєте на увазі? Про що ви кажете?
Я схопив Ейча за плечі. Я став його трусити. Порожняк закричав, обвився язиком навколо моєї талії та відтягнув мене від Ейча. Затим я пролетів десь через половину кімнати і, приземлившись, проїхався ще трохи по підлозі, поки мене не спинила ніжка столу.
Неймовірно жахливий здогад заволодів мною — що звинувачення Ліо були правдою. Що це й був секрет мого діда: він не намагався захистити мене від утрати мною звичайного життя, від порожняків або від якоїсь таємничої ватаги ворогів у чорних автомобілях. Він захищав мене від себе.
Я підвівся з підлоги. Порожняк зашипів на мене, нахилившись над Ейчем, не даючи мені на нього глянути. Мовою порожняків я наказав йому відійти, але він опирався мені. Або, може, Ейч та порожняк удвох опиралися мені в цю мить.
Я побіг на порожняка з криком: «Геть! Геть! Відійди від нього!» — і той відійшов від Ейча та відразу ж стрибнув на стелю, де причепився язиками за люстру. За якусь частку секунди я встиг звернути увагу на одну чудернацьку деталь: зі стелі звисав цілий ліс «деревець», освіжувачів повітря. Звісно, щоб боротися зі смородом. Тому що порожняк не просто бував, а жив тут.
Я опустився перед Ейчем на коліна.
— Пробачте, — цього разу я його не чіпав. — Будь ласка. Скажіть мені, що він зробив.
— Вони обдурили нас. Сім разів вони обдурили нас.
— Хто? Що?
— «Товариство».
Я слухав упіввуха. Я хотів знати лиш одне:
— Мій дід убивав дітей?
— Ні. Ні.
— Він викрадав їх?
— Ні. — Його обличчя переповнював біль… і щось схоже на розкаяння. — Ми думали… — промовив він, хапаючи ротом повітря, — що ми їх рятували.