При цих словах усі розцвіли веселими усмішками та стали збуджено переглядатися між собою, тільки я все ще був розгублений.
— Але що хорошого в петлі розміром із садовий сарай?
— Нічого як щодо сховища. Але такі петлі вкрай корисні як портали. — Вона опустила руку до кишені свого плаття та витягла звідти невеличкий латунний предмет, схожий на величеньку рушничну кулю зі зробленими в ній боковими отворами. — Із таким човником — це ще один із геніальних винаходів мого брата Бентама — я можу прошити цю петлю у зворотному напрямку та опинитися в його Панконтурконі. І вуаля! У нас є двері до Диявольського Акра.
— Прямо тут, — промовив я. — На задньому дворі.
— Ти не зобов’язаний приймати мої слова на віру, — сказала вона, випроставши руку в напрямку садового сарайчика. — Просто сходи´ і сам подивись.
Я зробив крок у той бік.
— Реально?
— Це прекрасний новий світ, пане Портман. І ми будемо зразу за вами.
Сорок секунд — саме стільки мені знадобилося на мандрівку зі свого заднього двору до часової петлі в дев’ятнадцятому столітті в Лондоні. Сорок секунд між тим, як дійшов до задньої стіни садового сараю, і тим, як вийшов із якоїсь комірчини для віників у Диявольському Акрі. Така швидка зміна оточення спричинила в мене запаморочення: мої голова та шлунок уже відвикли від усіх цих раптових вихилясів петельних подорожей.
Отже, я вийшов із комірчини для віників і опинився в знайомому коридорі — довжелезному, щедро вкритому килимовими доріжками та з однаковими дверима обабіч, на кожних із яких була невеличка табличка. На тій, що була навпроти, було написано:
гаага, нідерланди, 8 квітня 1937
Я обернувся, щоби подивитися на двері позаду мене. Там поруч, до стіни, було прикріплено папірець:
джейкоб портман, дім, флорида, 21 ст.
тільки а. сапсан і підопічні
Я знаходився в серці машини Бентама, яка вміла викривляти реальність, у Панконтурконі, до якого тепер був під’єднаний мій дім. Я все ще намагався утрамбувати цю інформацію собі в мізки, як двері відчинилися і звідти вийшла Емма.
— Привіт, друзяко! — промовила вона та поцілувала мене в обличчя. За нею з’явилися пані Сапсан та інші мої дивні друзі. Вони збуджено теревенили, не звертаючи уваги на своє миттєве перенесення через океан і століття.
— Тож це означає, що нам більше не треба спати в Диявольському Акрі, якщо ми цього не хочемо, — казав Горацій.
— І робити цей довжелезний шлях до болота, аби лише дістатися до будинку Джейкоба, — погоджувалася з ним Клер. — Мене укачало.
— Але найкраще з усього — це їжа, — додавала Олівія, пролізаючи крізь юрбу. — Уявіть лише, у нас може бути традиційний англійський сніданок, піца в домі Джейкоба на ланч та баранячі відбивні прямо з ринку, що в Смітфілді,[18] на вечерю!
— Хто б знав, що така маленька людина може так багато з’їсти, — коментував Горацій.
— Їж удосталь, і, може, тобі не знадобляться оті свинцеві черевики! — заявляв Єнох.
— Хіба це не дивовижно? — запитала пані Сапсан, відвівши мене вбік. — Тепер ти бачиш, що я мала на увазі під вирішенням проблеми. За допомогою цієї кишенькової петлі ти зможеш жити в одному світі, не відрізаючи себе від іншого. І з твоєю допомогою ми продовжимо розширювати наші знання про сучасну Америку, не ухиляючись від наших обов’язків тут, у Диявольському Акрі. Є петлі, котрі треба відбудувати; є дивні, котрі зазнали фізичних та психічних травм — і їм необхідно надати допомогу; є захоплені в полон витвори, із котрими треба щось вирішувати… і я не забула про дану тобі обіцянку. Ти матимеш тут дуже цікаву роботу. Як тобі таке?
— Яку саме роботу ви мали на увазі? — запитав я, і моя голова вже пішла обертом від можливостей, які щойно переді мною відкрилися.
— Завдання роздає Рада імбрин, тому я поки що не знаю. Але вони сказали мені, що в них є для тебе щось дуже цікаве.
— А як щодо решти нас? — устряв у бесіду Єнох.
— Ми хочемо важливі завдання, — сказав Мілард, — а не просто пустопорожню роботу.
— Або умиваємо руки, — додала Бронвін.
— У вас буде важлива робота, я обіцяю, — сказала пані Сапсан.
— Я думав, що навчитися поводитись, як звичайні у двадцять першому столітті, і було важливою роботою, — зауважив Єнох. — То навіщо ж ми марнуємо наш час у цьому щурятнику?
Директорка стиснула губи.
— Поки ви здобуваєте свої знання і навички у двадцять першому столітті, ви можете також одночасно із цим брати участь у Реконструкції тут, у Акрі. Ми й так щодня мотаємось туди-сюди, наче люди двадцять першого століття. Хіба це не забавно?
18
Історичний район Лондона, де і до сьогодні розташовується головний міський м’ясний ринок.