Чоловік швидко забрався геть.
— Горацію, ти лякаєш людей, — сказав я, підійшовши до нього впритул. — Це просто сир.
— Просто сир! — скрикнув він.
— Окей, це купа сиру.
— Це вершина людських досягнень, — заявив він серйозно. — Я думав, що імперією була Британія. Але це — це — панування над світом!
— У мене живіт болить від самого лише вигляду його, — поскаржилася Клер.
— Як ти можеш! — обурився Горацій.
Коли, нарешті, нам удалося витягти його з продуктового та затягти до магазину, де продавався одяг, Горацій вибором був уражений менше. Я навмисне вибрав найбанальніший магазинчик із найбанальнішим вибором — прості кольори, стандартні комбінації, — що б там не було одягнуто на манекенах.
Коли він побачив, що ми кладемо до кошика, то дуже спохмурнів.
— Я радше ходив би голий, — заявив він, тримаючи, наче отруйну змію, пару джинсів, котрі я йому вручив. — Ось так ти хочеш, щоб я одягнувся? У денім, як фермер?
— Тепер усі носять джинси, — відказав я. — Не тільки фермери.
Насправді ж, пара дійсно хороших джинсів коштувала доволі дорого порівняно з тим, що в той день у магазині носили більшість людей.
А потім я побачив, як зблідло обличчя Горація, коли він придивився до спортивних шортів і штанів, брюк карґо та піжамних штанів із зав’язками на поясі, у яких доволі вільно почувалися інші покупці поряд.
Він випустив джинси з рук, і ті впали на підлогу.
— О, ні, — прошепотів він. — О, ні, ні.
— Що таке? — запитав Г’ю. — Їхня мода не відповідає твоїм високим стандартам?
— Забудь про стандарти. Що із пристойністю? Що із самоповагою?
Мимо йшов чоловік у камуфляжних штанях, оранжевих в’єтнамках та спортивній майці з грубо відрізаними ножицями рукавами, на якій було зображення Губки Боба.
Я думав, Горацій зараз заплаче.
Та, поки він оплакував кінець цивілізації, ми вибрали одяг для всіх інших. Оскільки свинцеві черевики, які зазвичай носила Олівія, мали такий вигляд, наче вони належали монстру Віктора Франкенштайна, ми дали їй можливість вибрати нову пару взуття — щось на один-два розміри більше, щоб ми могли потім наповнити зайвий простір обважнювачем.
Я наполіг, щоб діти мовчали, поки касир проводить наші покупки через касу. І вони мовчали, навіть коли пленталися з торговельного центру слідом за мною через автостоянку назад до нашої машини — їхні руки були навантажені пакетами, а їхні голови перевантажені враженнями.
Коли ми повернулися додому, то виявили, що всі інші в другій половині дня вирушили в Акр — на якусь нараду, присвячену координуванню завдань стосовно Реконструкції, як було сказано в записці, що її залишила пані Сапсан. Удома зосталася тільки Емма, як у записці було сказано далі, але я довго не міг її знайти. Нарешті я почув, як вона насвистувала в гостьовій ванній на верхньому поверсі.
Я постукав.
— Це Джейкоб. Там усе окей?
Із-під дверей пробивалося слабке червоне світло.
— Хвилинку! — вигукнула вона.
Я почув, як вона вовтузиться там із чимось. За мить увімкнулося звичайне освітлення, і двері відчинилися.
— Він подзвонив? — спитала вона з нетерпінням.
— Ще ні. А що відбувається?
Я подивився на те, що було в неї за спиною. Уся маленька ванна кімната повсюди була заставлена фотографічним обладнанням — якісь металеві баночки вишикувались на зливному бачку унітаза, пластикові ванночки розташувались по периметру раковини, громіздкий фотозбільшувач стояв на підлозі. Я наморщив носа від гострого запаху летких хімічних речовин.
— Ти не проти, щоб я перетворила цей туалет на темну кімнату, правда ж? — запитала Емма із сором’язливою усмішкою. — Тому що я вже це зробила.
У нас було ще дві ванні кімнати. Я сказав їй, що не проти. Вона запросила мене всередину подивитися на її роботу. Місця було небагато, тому мені довелося втиснутись у куток. Діяла вона вправно, але без поспіху, і весь час щось говорила. Хоча вона і стверджувала, що була новачком у цій справі, але її рухи здавалися відточеними до автоматизму.
— Напевне, це звучить, як кліше… — говорила вона, присівши навпочіпки, спиною до мене, та крутячи якісь диски із цифрами на збільшувачі, — «дивний фотофіл».[29]
— А це кліше?
— Я серйозно. Гадаю, ти помітив, що в кожної імбрини є свій великий альбом зі знімками, і є ціле міністерство, основним призначенням якого є фотографічна каталогізація всіх нас; і кожен третій із дивних, узявши до рук камеру, уявляє себе свого роду генієм фотографії… хоча більшість із них не змогли б сфотографувати власні ноги… Ей, допоможи переставити. — Вона підважила руками одну сторону збільшувача, а я підняв іншу (він виявився на диво важкий), і ми поставили його на дошку, яку Емма заздалегідь поклала над ванною.