— Ви знаєте, хто я? — спитала Емма.
— Звісно. Ейб часто про вас розповідав.
Емма опустила очі, але не змогла приховати усмішки.
— Ми з нею одна команда, — заявив я. — Ми працюємо разом.
— Та бачу, — сказав Ейч. — До речі, ти пройшов.
— Пройшов що? — запитав я.
— Свою співбесіду.
Я засміявся так, як сміються в ситуаціях, коли щось більше здивувало, ніж насмішило.
— Це була співбесіда? Оцей напад?
— Принаймні перша частина. Мав глянути, чи ти дійсно підходиш.
— І?
— Твої команди їхньою мовою могли б бути кращими. Тобі треба навчитись установлювати свій контроль над ними швидше… Тоді деяких із цих втрат можна було б уникнути, — він показав на розбите вітринне вікно й офіціанта надворі, котрий лежав та стогнав на капоті «шевроле», — але ти дійсно підходиш. Без сумніву.
Я відчув гордість та почервонів від зніяковіння.
— Не радій так швидко. Є певні речі, які ти маєш знати.
Я стримав усмішку.
— Я хочу знати все.
— Що твій дід розповідав про свою роботу?
— Нічого.
Це його здивувало.
— Зовсім нічого?
— Він казав, що був комівояжером.[34] А ще мій батько розповідав, що, коли він був іще малим, Ейб уже тоді їздив у ці відрядження, що тривали тижнями, і раз або двічі той навіть повернувся був додому зі зламаною ногою чи пов’язкою на обличчі. І тато зі своєю матір’ю, а моєю бабусею, думали, що Ейб зв’язався з якимись поганими людьми чи в нього були проблеми з азартними іграми.
Ейч провів рукою по бороді.
— Тоді в нас буде час тільки для головного. Ейб приїхав до Америки після війни. Він хотів жити настільки звичайно, наскільки зміг би, бо відчував, що для його дивних приятелів — а особливо для панни Блум та її товаришів по петлі — його обмежені на той момент здібності були здебільшого небезпечні, ніж корисні. У той час Америка була відносно мирним місцем. Протягом багатьох років звичайні запекло нас переслідували та змогли посіяти чимало недовіри між різними кланами дивних, але ми ніколи не мали проблем із порожняками та витворами, як це було у Європі. Точніше, до кінця п’ятдесятих. Вони прийшли за імбринами й діяли безжально. Вони завдали тоді величезної шкоди. Саме тоді Ейб вирішив, що його відставка була передчасною і йому треба повернутися до справ. І він заснував наше братство.
Якоїсь миті я звернув увагу, що слухаю, затамувавши подих. Я так довго чекав на когось, хто розповів би мені про ранні роки мого діда в Америці, що тепер ледве міг повірити, що це нарешті відбувається.
Ейч продовжував розповідати далі, покручуючи кінець своєї короткої борідки між пальцями:
— Нас було дванадцятеро. Ми, як на стороннє око, вели цілком нормальне життя. Ніхто з нас не жив у петлях — таке було правило. У декого з нас була сім’я, постійна робота. Ми зустрічалися таємно та спілкувалися кодом. Спочатку ми просто шукали порожняків. Але після того, як імбринам довелось піти в підпілля, через те що витвори схопили багатьох із них, ми почали виконувати за них ту роботу, якої вони більше робити не могли.
— Пошук відособлених дивних дітей, — сказала Емма. — Переміщення їх у безпечне місце.
— Ви читали журнал.
Я кивнув.
— Це було нелегко. І не завжди нам усе вдавалось. Час від часу люди помиляються. Буває, не помічаєш якоїсь дрібниці… — Він глянув у вікно, і на його обличчі майнула тінь якогось застарілого болю. — Мене тривожить, що, можливо, невдачі й досі мене переслідують.
— А де інші? — спитав я. — Інші десятеро?
— Хтось загинув під час виконання службових обов’язків. Хтось виїхав. Не могли більше жити таким життям. Вісімдесяті були важкими для всіх нас.
— А Ейб так і не знайшов їм заміну?
— Важко було знайти людей, яким би ми могли довіряти. Ворог завжди намагався проникнути до нас, розкрити наші секрети. Можу з гордістю сказати, що ми були справжнім більмом у них на оці. І загроза, яку становили для нас витвори, почала спадати, тільки коли вони знову звернули свою увагу на Європу. Вони отримали доволі багато з того, чого хотіли тут, хоча завдяки нам це їм обійшлося дорожче, ніж вони розраховували, — на мить він опустив очі. — Але, можливо, тепер настає нова ера. Я завжди сподівався, що одного разу мій телефон задзвонить і це будеш ти.