— Це було так дивно, — прокоментував я.
— Забираймося звідси, перш ніж вони повернуться, — сказав Єнох. — Портмане, харе кататись, як моя няня, та втопи крайню праву педаль!
— Гарна ідея, — відповів я та прискорився. Але за кілька миль двигун почав тривожно торохтіти, а на панелі приладів спалахнув червоний вогник.
— Блін, якого біса, — промимрив я.
— Це легко виправити, — озвався Єнох. — Але я не знатиму точно, поки не гляну.
Ми щойно були проминули випалений сонцем рекламний щит, на якому було написано: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СТАРКА! НАСЕЛЕННЯ 502».
Трохи далі була саморобна табличка, де було написано: «ЗМІЇ НА ПРОДАЖ — ДЛЯ ДОМУ ЧИ НА М’ЯСО».
Торохтіння у двигуні ставало дедалі гучніше. Я реально не хотів зупинятися в містечку під назвою Старк із населенням у п’ятсот дві душі, але, здається, вибір був невеликий. Тому я звернув до мийки для вантажівок, де був майже порожній паркувальний майданчик, і ми всі повиходили, щоб подивитись, як Єнох буде копирсатись під капотом.
— Це найдивніша річ, — сказав він після короткого огляду. — Я знайшов, яка деталь вийшла з ладу, але не можу зрозуміти, що з нею сталось. Вона мала прослужити сто тисяч миль.
— Думаєш, хтось її зіпсував? — запитав я.
Єнох почухав підборіддя, вимазавши його моторним мастилом.
— Я не знаю, як це можливо, але навряд чи зможу пояснити це інакше.
— Нам усе одно, як це зламалося, — сказала Емма. — Головне, чи зможеш ти це полагодити.
— І як швидко, — додала Бронвін, глянувши на темне небо.
Уже вечоріло, а вдалечині збиралися грозові хмари. Попереду маячила паскудна ніч.
— Авжеж, я зроблю це, — сказав Єнох, б’ючи себе в груди, — хоча мені тут, напевне, знадобиться трохи допомоги від ходячої паяльної лампи, — повернув він голову до Емми. — А як довго це буде, залежить від кількох речей.
— Добривечір, — раптом почувся незнайомий голос, і ми, повернувшись, побачили хлопчика, котрий стояв трохи збоку, на якомусь підвищенні, де паркувальний майданчик упирався в поле, заросле дикою травою.
На вигляд йому було десь років тринадцять. Він мав коричневу шкіру й носив старомодну сорочку та кепі. Говорив він тихо, а ходив іще тихіше — настільки, що ніхто з нас не почув, як той був підійшов.
— Звідки ти прийшов? — запитала Бронвін. — Ти мене злякав!
— Відтіль, — сказав хлопчик та показав на поле поза ним: — Мене звати Пол. Вам помогти треба?
— Ні, якщо в тебе нема двокамерного карбюратора низхідного потоку для «астон-мартін-вантіджа» тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року, — відповів Єнох.
— Ні, — відказав Пол. — Але в нас є місце, де ви зможете заховати цю штуку, поки її не підлатаєте.
Це привернуло нашу увагу. Єнох вистромив голову з-під капота.
— І від кого ми повинні ховатись?
Якусь мить Пол нас розглядав. Його постать вимальовувалась темним силуетом на тлі неба, що вже починало темніти, і тому я не міг бачити виразу його обличчя. Він мав на диво солідну поставу, як на хлопчика свого віку.
— Ви не відсіль, чи не так? — запитав він.
— Ми з Англії, — відповіла Емма.
— Добре, — сказав він. — У цих краях таким людям, як ми, небажано залишатися під відкритим небом після заходу сонця, якщо тільки в них немає на це до біса вагомих причин.
— Що ти мав на увазі під «як ми»? — запитала Емма.
— Ви не перші дивні, які приїхали сюди з міста і в яких поламався автомобіль саме на цій ділянці дороги.
— Що він?.. — озвався Мілард, насмілившись і собі взяти участь у розмові. — Ти щойно сказав «дивні»?
Хлопчик, здається, ніяк не здивувався, почувши слова, що лунали з порожнечі.
— Я знаю, хто ви. Я сам такий. — Він повернувся та пішов у поле: — Ходім. Вам не треба тут бути, коли люди, які налаштували цю пастку, прийдуть подивитись, що вони спіймали. Й автомобіль теж заберіть, — кинув він через плече. — Гадаю, ваша силачка зможе легко його допхати.
Ми здивовано дивились йому в спину і не знали, що робити. Наш досвід спілкування з дивними в цій частині світу зробив нас недовірливими.
Емма нахилилася до мене та промовила:
— Треба спитати в нього, чи він не знає, хто такий… — й у той самий момент, коли вона сказала останні два слова, які логічно завершували фразу, не дуже далеко попереду нас, за полем, через яке йшов Пол, вони — саме ті слова — спалахнули неоновими літерами: Вогненний Чоловік.
Це був знак — буквальний та фактичний, — зроблений із неонових ламп. Колись там було написано «Маєток “Фламінго”»,[43] але потім кілька літер згоріли. Більшу частину маєтку — чи що воно там було — затуляв від нас сосновий гай.
43