Вона повернулася, збираючись піти.
— А чи не маєте ви щось для нас? — запитав я.
Вона спохмурніла.
— Наприклад?
— Ключ, — відповів я. — Ми шукаємо… портал? — Я сподівався, що вона могла б дати мені принаймні щось корисне в обмін на пакет — частину карти, поштову листівку з адресою на ній, — щось, що могло б допомогти нам знайти наш наступний пункт призначення.
— Ой, любесенькі. Якщо у вас нема ключа, боюсь, що не зможу вам допомогти! — і вона голосно засміялась. — А тепер ідіть собі, я маю вигуляти дівчаток.
У внутрішньому дворі, коли ми розмовляли біля безлюдного басейну, мешканці маєтку «Фламінго» спостерігали за нами крізь жалюзі.
— Корм для собак, — промовила Бронвін. — Не можу повірити.
— Уміст пакета навряд чи має значення, — сказав Єнох. — Важливим є тільки те, що ми його доставили.
— Він хоче знати, що може покластися на нас, — зробив я висновок.
До нас підійшов Пол.
— Я був у гаражі по сусідству, — повідомив він, показуючи на будівлю поза межами «Фламінго». — Там є запасні частини, хоча про карбюратори я не знаю.
— Навіть торцевий ключ краще, ніж нічого, — відповів Єнох. — Дякую.
Пол кивнув та знову кудись заспішив, а ми зібралися докупи, щоб обговорити наші наступні кроки.
— А як щодо іншого місця… цього «порталу»? — запитала Бронвін. — Як нам його знайти?
— Будемо всіх розпитувати, — запропонувала Емма. — Хтось неодмінно має знати.
— Якщо тільки Ейч не послав нас сюди лише заради того, — докинув Єнох, — щоб перевірити наше терпіння.
— Він би так не зробив, — заперечила Емма.
Єнох ударив ногою великий пляжний м’яч, який лежав біля його ніг. Той полетів у басейн.
— Може, ви не звикли, щоб із вас насміхались, але всі ці приколи з тих, що полюбляв робити Ейб — принаймні щодо мене, — а цей тип працював на нього.
— Із ним, — поправила Емма, котрій ніколи не подобалось, якщо хтось критикував мого діда.
— Яка різниця!
— Просто йди та полагодь машину! — гримнула вона. — Це єдина причина, чому ти тут, чи не так?
Єнох виглядав приниженим.
— Ходім, Бронвін, — буркнув він, — королева віддала новий наказ.
Він та Бронвін підійшли до машини. Єнох сів за кермо, показав на гараж та вигукнув:
— ЖМИ!
Бронвін похитала головою та зітхнула.
— Після всього цього мені ввечері потрібна буде подвійна пайка, — промовила вона, потім поклала руки на бампер та почала штовхати.
— Агов, привіт, юначе! Привіт, юна леді!
Я повернувся та побачив чоловіка, який сягнистими кроками йшов у наш бік та посміхався. Він своєю широкою мозолястою долонею просто охопив мою, і ми потисли одне одному руки.
— Еделейд Поллард, — відрекомендувався він, — дуже радий зустрічі з вами.
Це був високий чорношкірий чоловік у красивому синьому костюмі й такому ж капелюсі. На вигляд йому було близько сімдесяти, а насправді, може, і більше, враховуючи перебування в часовій петлі.
— Еделейд,[44] — повторила Емма, усміхаючись так, як я ніколи не бачив, щоб вона усміхалась при вигляді котрогось незнайомця. — Це незвичайне ім’я!
— Що ж, а я незвичайний чоловік! Що привело вас усіх на наш шматочок болота?
— Ми були в одному місці під назвою «Русалчина Країна Мрій», — обізвався Мілард, і я звернув увагу, що обличчя Еделейда спохмурніло в цю мить. — Гадаю, там на нас пробували накласти закляття чи щось таке.
— Ми втекли, — продовжила розповідь Емма, — але потім за нами поїхали якісь полісмени, і дуже швидко після цього наша машина зламалась.
— Мені дуже прикро таке чути, — сказав чоловік. — Це просто сумно, коли люди так підло поводяться із собі подібними. Просто сумно.
— Хто вони? — запитала Емма.
— Просто мерзенні негідники, — відповів він. — Вони намагаються заманити нетутешніх дивних, котрі ще не в курсі про них, у свою маленьку пастку, а потім продають їх розбійникам.
— Тобто копам? — запитав я.
— Вони прикидаються копами. Це, можна сказати, банда. Вони мотаються туди-сюди по хайвею, чіпляються до людей, викрадають і взагалі поводяться так, наче весь округ належить їм. Не що інше, як ганґстери та майстри з вимагання грошей.