— Хто хоче кави? — запитав я. — Я просто помираю.
Руки підняли всі, крім Пола.
— Я не люблю каву, — сказав він.
— Тоді візьми сендвіч, — запропонував я. — Саме час для ланчу.
— Ні, дякую. Я просто почекаю тут.
— Ми всі повинні бути поруч із Джейкобом, — сказала Емма. — На випадок, якщо поблизу є порожняки.
Пол поклав руки собі на коліна та втупився в них.
— Я не можу туди зайти, — озвався він нарешті.
— І чому з ним так важко? — запитав невдоволено Єнох.
І тут раптом до мене дійшло чому, і через огиду мене пройняло дрожем.
— Його не пустять, — пояснив я іншим.
— Що ти маєш на увазі? — роздратовано запитав Єнох.
Пол виглядав сердитим та збентеженим.
— Тому що я чорний, — сказав він тихо.
— Який це, к бісу, має до цього стосунок? — запитав Єнох.
Мілард зітхнув.
— Єнох не великий знавець історії.
— Це тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятий рік, — пояснив я. — І це Крайній Південь.[45]
Я почувався жахливо, що мені це раніше не спало на думку.
— Це жахливо! — вигукнула Бронвін.
— Мені гидко, — сказала мені Емма. — Як ви могли так ставитись до людей?
— Ти впевнений, що тебе не пустять? — запитав Єнох, дивлячись у вітрину закусочної. — Я не бачу знаків або чогось іще.
— Вони їм не потрібні, — відказав Пол. — Це біле місто.
— Як ти можеш таке знати? — запитав Єнох.
Пол різко підняв голову.
— Бо воно гарне.
— О-о, — мовив Єнох стримано.
— Порожняки — не єдина причина, з якої мені не подобається мандрувати крізь минуле, — продовжив Пол. — Вони навіть не найбільша причина. — Він глибоко зітхнув та знову опустив очі, а коли за мить по тому підняв голову, то його почуття залишилися вже десь дуже далеко та глибоко в душі. Він махнув рукою: — Ви просто йдіть собі. Я зажду.
— Забудь про це, — відказала Емма. — Я б не їла тут, навіть якби помирала з голоду.
— Я також, — сказав я. Я більше не почувався втомленим, тільки злим та дуже засмученим. Я виріс на американському Півдні — чудернацькій, тропічній його версії, заповненій переселенцями з інших частин країни; та все ж таки на Півдні. Але я реально ніколи не стикався з його потворним минулим. Я не мав для цього нагоди; я був багатим білим хлопчиком у переважно білому місті. Мені було соромно, що я ніколи про це не думав, ніколи не уявляв собі навіть, чи могла звичайна дорожня мандрівка через мій же штат бути однаковою для мене та для тих, хто на мене не схожий. І не тільки в минулому. Якщо расової дискримінації в США офіційно вже не існувало, це ще не означало, що вже не стало расизму. Чорт, у деяких частинах країни ці закони й досі офіційно ніхто не відміняв.
— А що як нам спалити це місце? — запропонував Єнох. — Це займе лише хвилинку.
— Це нічого не дасть, — відказав Мілард. — Минуле…
— Знаю, знаю, минуле зцілює себе саме.
— Минуле? — Пол похитав головою. — Це ніщо, лише відкрита рана.
— Він мав на увазі, що неможливо змінити минуле, — пояснила Бронвін.
— Я знаю, що він мав на увазі, — сказав Пол та знову замовк.
Несподівано в моє віконце хтось різко постукав. Я озирнувся та побачив чоловіка у фартуху та паперовому капелюсі. Він уважно нас розглядав, поклавши одну руку на дах нашого автомобіля.
Я опустив скло на кілька дюймів.
— Помогти? — запитав він. На обличчі ні сліду усмішки.
— Ми вже їдемо, — відповів я.
— Ум-м-мгу… — Він кинув погляд на заднє сидіння, потім на переднє пасажирське: — А ви, дітки, достатньо дорослі, щоб їздити самим?
— Так, — відповів я.
— Ваша машина?
— Звісно.
— А ви коп чи щось таке? — запитала Емма.
Він проігнорував її та продовжив:
— А як ця мо-о-дель зветься?
— Тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року «астон-мартін-вантідж», — скоромовкою випалив Єнох і, усвідомивши, що ляпнув щось не те, вирячив очі.
Чоловік уважно подивився на нас якусь мить, без жодного виразу на обличчі, і запитав:
— Гуморист? — потім він випростався та махнув комусь рукою: — Карле!
У кінці кварталу саме вийшов із-за рогу полісмен. Він повернув у наш бік та став наближатися.
— Заводь машину, — прошепотіла Емма.
Я повернув ключ. Двигун видав звук, досить гучний, щоб розбудити й мертвих, і чоловік від несподіванки ледве не впав на спину.
Коли він відновив свою рівновагу, то спробував залізти рукою до мене у вікно, але щілина була надто вузька. Я перемкнув машину на задній хід і почав рух, а той чоловік вилаявся та висмикнув руку назад, поки її не відірвало.