— Сьогодні він бився струмом! — сміючись, сказав Пол. Він заліз у машину, а потім разом зі своїм скіпетром наполовину висунувся у віконце, щоб його пристрій показував нам потрібний напрям під час руху автомобіля. Коли скіпетр раптом рвонувся праворуч, Пол вигукнув: — Туди! — і я одразу ж з’їхав із насипу прямо вниз на якусь ґрунтову дорогу. Десь за півмилі та штука різко повернула ліворуч, показуючи на поле кукурудзи.
— Ліворуч! — вигукнув Пол.
Я глянув на нього із сумнівом.
— Через поле?
Урожай було зібрано, а кукурудзиння зв’язано в снопи, і залишились лише ряди стерні та маленькі пірамідки з тих снопів, які тяглися через весь невисокий пагорб, поки не зникали з очей.
— Вхід у петлю десь там, — сказав Пол. Скіпетр так сильно тягнув його за руку, що я дуже переймався, аби він не вивихнув Полові плече.
Я кинув оком на горбкувату, нерівну землю.
— Я не хочу зіпсувати машину.
— І не псуй, — озвався Єнох. — Ти порушиш співвісність коліс. Або гірше.
— Хіба ми не можемо просто зайти в петлю? — запитав Мілард.
— Не можна лишати машину поза петлею, — відповів Пол. — Якщо хтось її знайде, він точно знатиме, де шукати вхід.
— Ти ж казав, що тут нема розбійників, — нагадав я.
— Зазвичай нема. Але хтось міг поїхати за нами.
— Ну, добре, — сказав я та увімкнув передачу. — Я постараюсь бути ніжним.
— Навпаки, — поправив Пол, — не будь. Наша петля така, що такому великому, важкому об’єктові, аби потрапити всередину, необхідна велика швидкість. Тобі краще їхати якнайшвидше.
У мене на обличчі стала розпливатися усмішка.
— Ну-у. Якщо треба.
— Якщо зламаєш машину, сам цього разу будеш її лагодити, — пробурчав Єнох.
— Ух, здорово! — вигукнула Бронвін, потираючи руки.
— Усім триматись! — скомандував я. — Готові?
Пол ізнову висунувся у віконце, обома руками тримаючи дороговказний скіпетр. Спиною він уперся в задню частину дверної рамки, а ногами — у лобове скло зсередини. Він глянув на мене та кивнув.
— Готовий!
Я двічі ревонув двигуном, відпустив гальма та натиснув на газ. Ми помчали через поле. Раптом усе затрусилось — автомобіль, кермо, мої зуби.
— Праворуч! — гукнув Пол, і я зробив віраж праворуч, об’їжджаючи кукурудзяну піраміду.
— Ліворуч! — знову гукнув він, висячи у вікні.
Шини позаду нас вистрілювали цілі струмені вогкої, напівсухої землі. Доволі високі залишки зрізаних де-не-де не до кінця стебел кукурудзи барабанили по днищу автомобіля, а деякі навіть діставали до Пола та нещадно його шмагали.
— Тепер тримай прямо! — заволав він.
Ми були націлені безпосередньо на одну з кукурудзяних пірамід, і вона швидко наближалась.
— Мені треба звернути! — закричав я.
— Прямо, я сказав! Прямо!
Я здолав майже непереборний інстинкт крутнути кермо вбік, і кукурудзяна піраміда налетіла просто на нас. Усі, крім Пола, закричали. На якусь мить перед очима з’явилась чорнота, як буває, коли на кіноплівці вклеєно порожній кадр, а наступної миті — невагомість та зміна тиску. Потім кукурудзяна піраміда зникла, а поле, через яке ми так поспішали, перетворилось на зовсім голу землю.
Пол якось затягнув себе назад у машину та прокричав:
— Окей, окей! Гальмуй, гальмуй! ТА ГАЛЬМУЙ! — і я вдарив по гальмах, якраз коли ми досягли найвищої точки пагорба. На секунду всі чотири колеса машини відірвалися від землі, а коли ми знову приземлились, то, поки спускались на гальмах, я відчував, як мене притискає до днища машини, і так тривало аж до повної зупинки.
— О-о-о-о-ох, — застогнав на задньому сидінні Мілард.
У повітря піднялась хмара куряви. Двигун тихо торохтів собі на холостому ходу. А ми стояли коло якоїсь старої червоної стодоли на околиці маленького містечка.
Пол відчинив дверцята та вийшов.
— Ласкаво прошу до Портала!
— Ох, дякую, Гадесе,[52] — промовив Мілард. Він виповз назовні, а за мить я почув його блювання.
Вилізши з машини, ми почувалися просто щасливими, що в нас, нарешті, під ногами тверда земля. Коли ми зі швидкістю кулі летіли понад полем, вікна автомобіля були відчинені, тому тепер усі були в пилюці, а особливо — відкриті ділянки спітнілої шкіри. Я провів зверху вниз рукою по обличчю, і на моїх пальцях залишився пісок.