– Та ні. Одразу видно, що він розумна людина, – сказала Рода. – Він же бачить, що ти не вбивця якась.
Вона завагалася на мить, а тоді звернулася до подруги:
– Слухай, Енн, ти нічого не сказала про те, як жила в «Крофтвейсі». Ти забула про це згадати?
– Я подумала, що то неважливо, – повільно відповіла Енн. – Я ж там була лишень кілька місяців, та й там нема кого про мене розпитати. Я можу написати йому листа й додати цю інформацію, якщо гадаєш, що це важливо. Але я впевнена, що це не має значення. Просто залишмо як є.
– Ну якщо ти так кажеш, то гаразд.
Рода підвелася й увімкнула радіо.
Кімнатою враз залунав хриплий голос:
– Щойно ви прослухали композицію у виконанні «Блек Нубіанс» під назвою «Чом брешеш мені, люба?».
Розділ п’ятнадцятий. Майор Деспард
Майор Деспард вийшов із житлового комплексу в Олбані, різко повернув на Ріджент-стріт і заскочив в автобус.
То була спокійна пора дня, і на другому поверсі автобуса були зайняті лише кілька місць. Деспард пройшов уздовж проходу і вмостився на передньому сидінні.
Він заскочив у автобус на ходу, тож тепер транспорт зупинився, підібрав пасажирів і поїхав собі далі по Ріджент-стріт.
Ще один пасажир піднявся вгору по сходах, промайнув поміж сидінь і сів спереду з іншого боку проходу від Деспарда.
Той не звернув уваги на новоприбулого, але вже за кілька хвилин почув чийсь тихий, дещо несміливий голос:
– Звідси – маю на увазі, з другого поверху автобуса – відкривається прекрасний вид на Лондон, чи не так?
Деспард обернувся. Його обличчям проскочило сум’яття, але вже за мить воно просяяло.
– Даруйте, мсьє Пуаро. Я не бачив, що це ви. Так-так, ваша правда, тут можна спостерігати за світом з висоти пташиного польоту. Однак мушу зазначити, що раніше було ще краще, допоки тут усе не засклили, як у клітці.
Пуаро зітхнув.
– Tout de même, коли лив дощ, а нижній поверх був увесь забитий, тут було не так уже й добре. А в нас дощить частенько.
– А що дощ? Дощ ще нікому не нашкодив.
– Ой не скажіть, – заперечив бельгієць. – Від дощу можна заробити собі fluxion de poitrine[37].
Деспард усміхнувся.
– Бачу, що ви, мсьє Пуаро, з тих, хто любить закутатися потепліше.
Чоловічок справді був добряче споряджений проти будь-яких підступів осіннього дня. На ньому було тепле пальто й масивний шарф.
– Дивно, як ми з вами так випадково перетнулися, – зауважив майор.
Він не помітив, як шарф детектива вміло приховав усмішку на вустах свого власника. Бо ж у їхній зустрічі не було нічого «випадкового». Визначивши, коли приблизно Деспард мав покинути свою домівку, Пуаро вже чекав на нього на вулиці. Потім, розважливо вирішивши не ризикувати й не заскакувати в автобус на ходу, він швиденько підбіг до наступної зупинки й уже там спокійно сів у транспорт.
– Ваша правда. Ми ж не бачилися ще з того вечора у містера Шайтани, – відповів чоловічок.
– Ви ж теж берете участь у розслідуванні, чи не так? – запитав Деспард.
Пуаро легенько почухав вухо, перш ніж відповісти.
– Я лише розмірковую, – сказав він. – Постійно багато розмірковую. Бігати сюди-туди, активно вести слідство – це не для мене, ні. Це не відповідає ані моєму віку, ані моєму темпераменту. Та й фігура в мене вже не та.
– Розмірковуєте, га? – раптом промовив Деспард. – Це не найгірше, що можна зробити. У наш час усюди занадто багато поспіху. Якби люди мали за звичку спершу сісти й усе спокійно обдумати, перш ніж кидатися вирішувати якісь справи, то в житті було б менше безладу й плутанини.
– Ви самі живете за таким принципом, майоре Деспард?
– Здебільшого так, – просто відповів чоловік. – Спершу треба оцінити ситуацію навколо, визначити напрямок руху, зважити всі плюси й мінуси, ухвалити рішення, а потім дотримуватися обраного курсу.
Він міцно стулив уста, надаючи своєму обличчю виразу крайньої рішучості.
– І далі вже ніщо не в змозі збити вас із обраного шляху? – запитав бельгієць.
– О, я цього не говорив. Немає нічого хорошого в тому, щоб бути впертим, як віслюк. Якщо вже припустився помилки, то треба це визнати.
– Однак, гадаю, самі ви, майоре Деспард, не часто припускаєтеся помилок?
– Усі роблять помилки, мсьє Пуаро.
– Деякі з нас, – сказав детектив із певною холодністю в голосі, ймовірно, викликаною твердженням його співрозмовника, – роблять менше помилок, ніж решта.
Деспард глянув на нього, ледь усміхнувся і сказав:
– Хіба ж вас ніколи не спіткали невдачі, мсьє Пуаро?
– Востаннє це було двадцять вісім років тому, – гордо відповів той. – Та й навіть тоді завадили певні обставини… але це не важливо.