Пуаро помовчав якусь мить, а тоді поцікавився:
– Ви це знаєте напевне? Чи це лише ваші припущення?
Майор Деспард увесь аж почервонів.
– Ви натякаєте, що не можна робити таких тверджень без посилання на конкретне джерело інформації? Мабуть, ваша правда. Але мої дані точні. Я це знаю. Втім, не готовий видати вам своє першоджерело, бо це інформація особистого характеру.
– Іншими словами, у справі замішана якась жінка чи, може, навіть жінки?
– Так. Шайтана, цей паскудний пес, любив мати справу з жінками.
– Тобто він їх шантажував? Це цікаво.
Деспард похитав головою.
– Ні, ні, ви мене неправильно зрозуміли. Певною мірою його можна назвати шантажистом. Однак то не був звичайний шантажист. Його не цікавили гроші. Він був моральним шантажистом, якщо так можна висловитися.
– І що ж він із цього отримував?
– Задоволення. Це єдине можливе пояснення. Він упивався від насолоди, бачачи, як інші боялися його і тремтіли від одного його погляду. Гадаю, в такі миті він почувався неабияким цабе, а не повним нікчемою, яким насправді був. А ще це було ефективним засобом у спілкуванні з жінками. Варто було йому лише натякнути, начебто він усе про них знає, як бідолашні самі починали розказувати йому багато з того, про що він, імовірно, все-таки не знав. Його це веселило. А потім він походжав, задерши носа, корчачи з себе такого собі Мефістофеля. «Я все про всіх знаю! Подивіться на мене, я великий Шайтана!» Насправді ж він був останнім дурнем!
– То ви вважаєте, що він міг таким чином залякати міс Мередіт? – акуратно запитав Пуаро.
– Міс Мередіт? – витріщився Деспард. – Я зовсім не думав про неї. Вона не з тих, кого міг би залякати такий тип, як Шайтана.
– Pardon[41]. То, може, ви кажете про місіс Лоррімер?
– Ні-ні-ні. Ви мене неправильно зрозуміли. Я говорив загалом. Залякати місіс Лоррімер також було б непросто. Та й вона не скидається на жінку зі скелетами у шафі. Я не мав на увазі когось конкретного.
– Тобто ви даєте загальну характеристику його методів?
– Саме так.
– Без сумніву, – повільно проказав Пуаро, – що ті, кого ви любите називати «даго», часто-густо знають жіночу психологію в найменших деталях. Такі чоловіки відчувають, з якого боку краще підійти до жінки. Вони вміють витягувати з них секрети…
Чоловічок на секунду замовк, але Деспард не втримався й перебив його:
– Та це абсурд якийсь. Той цілий Шайтана був просто блазнем. Та чим він міг бути небезпечним? А проте, жінки боялися його. Дивина та й годі.
Раптом він скочив на ноги.
– О на, маєш! Пропустив свою зупинку. Щось я забалакався з вами. Бувайте, мсьє Пуаро. Погляньте вниз, і побачите, як моя вірна тінь піде слідом за мною, щойно я вийду з автобуса.
Він попрямував у кінець автобуса й швиденько збіг сходами донизу. Пролунав дзвінок кондуктора. Не встиг автобус ще повністю зупинитися, як почулися два коротенькі «дзинь-дзинь»[42].
Пуаро подивився вниз і побачив, як Деспард уже крокує тротуаром. Але детектив не завдавав собі клопоту простежити, чи йтиме хтось за чоловіком, бо його думки були зайняті дечим іншим.
– «Не мав на увазі когось конкретного», – пробурмотів він сам до себе. – Цікаво, цікаво…
Розділ шістнадцятий. Свідчення Елсі Батт
Колеги сержанта О’Коннора зі Скотленд-Ярду жартівливо прозвали його «мрією всіх служниць».
Сам сержант, звісно, був надзвичай гарним чоловіком. Високий, стрункий, широкоплечий. Однак таким неймовірно привабливим в очах протилежної статі його робили не так правильні риси обличчя й пропорції тіла, як грайливі, дещо пустотливі іскорки в очах. Не було жодного сумніву, що сержант дізнається все, що йому потрібно, і дізнається про це швидко.
Сержант О’Коннор справді діяв так блискавично швидко, що лише через чотири дні після вбивства Шайтани, заплативши три шилінги і шість пенсів за два квитки, він уже сидів на музичній виставі «Віллі Ніллі», поруч із міс Елсі Батт, колишньою покоївкою місіс Креддок, що проживала за адресою Норт-Одлі-стріт, 117.
Ретельно продумавши стратегію дій, сержант О’Коннор саме збирався розпочати свій наступ.
– …Цей персонаж нагадує мені, – повідав він леді, – одного з моїх старих роботодавців. Креддок було його прізвище. Що то був за тип!
– Креддок, – повторила Елсі. – Я колись працювала в одних Креддоків.
– Гм, смішно. Цікаво, чи це були ті самі люди?
– Мої жили на Норт-Одлі-стріт, – сказала дівчина.
– А мої саме збиралися переїжджати до Лондона, коли я йшов від них, – одразу сказав О’Коннор. – І мені здається, що йшлося саме про Норт-Одлі-стріт. А місіс Креддок була ще та штучка.
42
Кондуктор дзвонить один раз, сповіщаючи водія про вимогу зупинки, двічі – про те, що можна їхати.