– Але так буває, Баттле. Бувають різні ситуації.
– Втім, так не має бути. От що я хочу вам сказати. А ви якої думки дотримуєтеся, мсьє Пуаро?
– Я погоджуюся з вами, суперінтенданте. Я ніколи не схвалював убивства.
– Але ж і цікаві розмови ви тут ведете, – втрутилася місіс Олівер. – Так, наче обговорюєте полювання на лисиць чи відстрілювання скоп для виготовлення капелюшків. А вам не здається, що є люди, яких таки треба вбивати?
– Цілком можливо.
– Ну от бачите!
– Ви не розумієте. Мене цікавить не стільки жертва, скільки те, як убивство може змінити характер убивці.
– А що ви в такому разі можете сказати про вбивства на війні?
– На війні не ви вирішуєте, кого вбивати. А це якраз найнебезпечніша річ. Щойно людина сповнюється переконання, наче знає, хто має право жити, а хто ні, тоді така людина вже за крок від того, щоб стати найстрашнішим убивцею – таким, що вбиває не заради якоїсь вигоди, а заради ідеї. Така людина перебирає на себе функції le bon Dieu[46].
Полковник Рейс підвівся:
– Пробачте, але не можу більше залишатися з вами. Маю ще безліч справ. Я дуже хотів би дізнатися, чим усе це закінчиться. Втім, не здивуюся, якщо цій справі не буде кінця-краю. Адже навіть якщо ви дізнаєтеся, хто саме це зробив, буде майже неможливо довести провину цієї людини. Я надав вам усю інформацію, яку ви просили, але я вважаю, що Деспард не вчиняв цього вбивства. Можливо, до Шайтани дійшли якісь чутки про смерть професора Лаксмора, але це й усе. Деспард – своя людина, і я не вірю, що він може бути вбивцею. А я в людях розбираюся.
– А що ви можете сказати про місіс Лаксмор? – запитав Баттл.
– Вона живе в Лондоні, тож можете самі навідати її й розпитати що треба. Її адреса є серед документів, які я вам дав. Здається, вона мешкає десь у Південному Кенсінґтоні. Але я ще раз повторюю, що Деспард не той, хто вам потрібен.
Полковник Рейс вийшов із кімнати, ступаючи м’яко й безшумно, як справжній мисливець.
Суперінтендант замислено кивнув головою, коли двері за ним зачинилися.
– Мабуть, він має рацію, – підсумував Баттл. – Полковник Рейс справді вміє розбиратися в людях. А втім, ми не можемо нікому вірити просто на слово.
Він проглянув стос документів, які Рейс поклав на стіл, час від часу записуючи щось олівцем у блокноті, що лежав поруч.
– Суперінтенданте Баттл, – озвалася місіс Олівер. – То ви розкажете нам, що вам вдалося дізнатися?
Він звів на неї погляд й усміхнувся, від чого вираз його дерев’яного обличчя трохи пом’якшився.
– Це доволі грубе порушення правил, місіс Олівер. Сподіваюся, ви це розумієте.
– Дурниці, – сказала жінка. – Я впевнена, що ви розкажете нам рівно стільки, скільки вважатимете за потрібне.
Поліціянт похитав головою.
– Ні, – рішуче відповів він. – Карти на стіл. Ось наш девіз у розслідуванні цієї справи. Граємо абсолютно відкрито й чесно.
Місіс Олівер підсунулася на своєму стільці поближче.
– Тоді розповідайте, – мовила вона майже благальним тоном.
Суперінтендант неквапливо почав:
– Насамперед мушу сказати, що у справі вбивства самого містера Шайтани я не просунувся ні на крок. Огляд його документів не дав жодної підказки чи натяку. Що стосується чотирьох підозрюваних, то я, звісно, «промацую» їх, але наразі без особливих успіхів. Як уже раніше зазначив мсьє Пуаро, всі наші надії – лише на минуле. Коли дізнаємося, який саме злочин учинили ці люди (якщо взагалі вчинили, бо містер Шайтана міг просто безпідставно плескати язиком перед мсьє Пуаро, щоб справити на нього враження), тоді, ймовірно, зможемо зрозуміти, хто скоїв і цей злочин.
– То вам удалося щось дізнатися?
– Я зібрав трохи інформації щодо однієї особи.
– Кого саме?
– Доктора Робертса.
Місіс Олівер дивилася на Баттла, тамуючи дух від захоплення в передчутті цікавої історії.
– Мсьє Пуаро вже знає, що я перевірив усі можливі сценарії. Передусім я запевнився, що серед лікаревих родичів не було якихось раптових смертей. Якомога ретельніше я вивчив усі зачіпки, тож усе зводиться лише до єдиної можливої теорії – але й вона доволі притягнута за вуха. Кілька років тому Робертс, ймовірно, дозволив собі трохи зайвого у стосунках із однією зі своїх пацієнток. Можливо, там нічого такого й не було. Найімовірніше, не було. Але та жіночка була істеричкою, вкрай емоційною леді, що полюбляла влаштовувати сцени. І тоді її чоловік або сам зрозумів, що між його дружиною та її лікарем щось нечисто, або ж жінка не витримала й пришла із «зізнанням». Хай там як, а для лікаря запахло смаленим: розлючений чоловік його пацієнтки погрожував поскаржитися на нього в Генеральну медичну раду, а це, очевидно, могло б покласти край його професійній кар’єрі.