– Отже, оце ви називаєте фактами? – з цікавістю запитав Баттл.
– Але це і є факти. Можливо, вони незначні, а проте факти.
– А як щодо міс Мередіт?
– Я залишив її наостанок. Але її я теж запитаю про те, що вона пам’ятає з інтер’єру кімнати.
– Дивні у вас методи роботи, – замислено промовив суперінтендант Баттл. – Чиста психологія. А не думаєте, що ваші співрозмовники просто водять вас за ніс?
Пуаро похитав головою й усміхнувся.
– О ні, це неможливо. Не важливо, чи вони хочуть допомогти, а чи заплутати, вони однаково розкривають свій склад розуму.
– Ну, щось у цьому, звісно, є, – задумливо проказав суперінтендант. – Проте я не зміг би так працювати.
Чоловічок усміхнувся й сказав:
– Я відчуваю, що зробив дуже мало порівняно з вами і з місіс Олівер. І з полковником Рейсом теж. Отож мої карти, які я викладаю перед вами на стіл, дуже й дуже слабенькі.
Баттл зблиснув на нього очима.
– Знаєте, мсьє Пуаро, козирна двійка – карта доволі низького порядку, а втім, вона може побити будь-якого з трьох тузів. Хай там як, а я хотів би попросити вас виконати одне непросте завдання.
– Яке ж це?
– Я хочу, щоб ви поспілкувались із вдовою професора Лаксмора.
– А чому ви самі з нею не зустрінетеся?
– Тому що, як я вже сказав, я вирушаю в Девоншир.
– А все-таки чому ви самі з нею не зустрінетеся? – повторив бельгієць.
– Ви не відступите, поки не отримаєте свого, еге ж? Гаразд, ось у чому річ: я думаю, що вам удасться витягти з неї більше, ніж мені.
– Бо мої методи не такі прямолінійні?
– Можна й так сказати, якщо хочете, – відповів Баттл з усмішкою на вустах. – Не дарма ж інспектор Джепп розповідає про вашу строкату фантазію.
– Таку ж, як і в покійного містера Шайтани?
– Гадаєте, йому вдалося б витягти з неї якусь інформацію?
– Гадаю, що йому таки справді вдалося витягти з неї інформацію, – повільно проказав Пуаро.
– Чому ви так вважаєте? – різко запитав суперінтендант.
– Через одну випадкову фразу, кинуту майором Деспардом.
– Хочете сказати, що він себе чимось видав? Це на нього не схоже.
– Ох, мій любий друже, ні разу не видати себе неможливо. Хіба що тоді вже зовсім рота не розтуляти! Розмова – прямий шлях до викриття.
– Навіть якщо людина бреше в розмові? – запитала місіс Олівер.
– Так, мадам. Тому що тоді одразу видно, що ви про щось та й брешете.
– Мені аж трохи незручно від таких балачок, – сказала жінка, підводячись зі свого крісла.
Суперінтендант Баттл провів її до дверей і потиснув її руку.
– Місіс Олівер, ви були на висоті, – похвалив він. – Мушу сказати, що з вас набагато кращий детектив, ніж із того вашого довготелесого лапландця.
– Він фін, – виправила письменниця. – І він, звичайно, дурник, але люди його люблять. Бувайте.
– Та й мені вже пора йти, – повідомив Пуаро.
Баттл написав адресу на клаптику паперу й сунув його детективові в руку.
– Тримайте. Спробуйте дізнатися від неї якнайбільше.
Пуаро всміхнувся.
– Що саме вас цікавить?
– Правда про смерть професора Лаксмора.
– Mon cher[47] Баттле! Та чи хтось знає правду хоч про щось у цьому світі?
– Я, наприклад, збираюся дізнатися правду про те, що сталося в Девонширі, – рішуче заявив поліціянт.
– Ой сумніваюся, – пробурмотів Пуаро.
Розділ двадцятий. Свідчення місіс Лаксмор
Покоївка, яка відчинила двері будинку місіс Лаксмор у Південному Кенсінґтоні, зміряла Еркюля Пуаро поглядом глибокого невдоволення. Здавалося, вона не збиралася запросити гостя в будинок.
Своєю чергою Пуаро лише незворушно простягнув їй візитівку.
– Передайте це своїй господині. Гадаю, вона не відмовиться від зустрічі зі мною.
Він вручив покоївці одну зі своїх показних візиток, які використовував для створення пафосного ефекту. У кутку картки були виведені два лаконічні слова – «приватний детектив». Він замовив партію цих візитівок саме на випадок розмов із так званою прекрасною статтю. Адже майже кожна жінка – безневинна чи ні – прагне побачити справжнього приватного детектива і дізнатися, що йому потрібно.