– О так, – вигукнув Пуаро. – Мені частенько доводилося таке бачити. З деякими жінками таке буває. Хай куди вони йдуть, за ними всюди слідує біда. Але в цьому нема їхньої вини. Чомусь так стається без їхньої на те волі.
Місіс Лаксмор зробила глибокий вдих.
– Ви розумієте мене. Я бачу, що розумієте. Все сталося так раптово.
– Ви вирушили разом углиб материка, чи не так?
– Так. Мій чоловік писав книжку про різні рідкісні рослини. Нас познайомили з майором Деспардом і відрекомендували його як людину, яка знає все про ті краї й зможе організувати нашу експедицію. Моєму чоловікові він дуже сподобався. Так ми почали нашу подорож.
Запала мовчанка. Пуаро дозволив тиші повиснути в повітрі на хвилю-дві, а тоді пробурмотів наче сам до себе:
– Можу собі уявити. Звивиста річка, тропічна ніч, гул комах, красивий мужній чоловік, прекрасна жінка…
Місіс Лаксмор зітхнула.
– Звісно, мій чоловік був набагато старшим за мене. Я вийшла за нього заміж ще зовсім дитиною і нічого не розуміла…
Детектив співчутливо похитав головою.
– Я знаю, знаю. На жаль, таке буває нерідко…
– Ми обоє ніяк не могли визнати того, що відбувалося між нами, – продовжила жінка. – Джон Деспард і слова не сказав. Він був людиною честі.
– Але жіночому серцю все зрозуміло й без слів, – підіграв Пуаро.
– Ваша правда… Це справді так… Але я жодним чином не виказала йому, що знаю про його почуття. Ми були майором Деспардом і місіс Лаксмор одне для одного до самого кінця… Ми обоє знали, що маємо дотримуватися правил.
Вона замовкла, захоплено поринувши в спогади про шляхетність поведінки двох випадкових подорожніх.
– Правила – це добре, – пробурмотів гість. – Завжди треба грати за правилами. Як там писав ваш поет: «Я б тебе не зміг так сильно любити, якби не вмів за правилами жити».
– «Честі служити», – поправила його місіс Лаксмор, трохи насупившись.
– А, ну так, так. «Якби не вмів честі служити»[48].
– Ці слова наче справді написані про нас, – пробурмотіла жінка. – Ми обоє вирішили: хай там що, а ми ніколи не скажемо одне одному тих фатальних слів. А потім…
– Що було потім? – запитав Пуаро.
– Сталася та жахлива ніч, – сказала вона й уся аж затремтіла.
– Що трапилося?
– Гадаю, вони посварилися… Джон із Тімоті посварилися. Я вийшла зі свого намету… Вийшла з намету…
– І що? Що?
Її широко розплющені очі були сповнені темряви. Жінка мала такий вигляд, наче вся ця сцена з минулого розгорталася знову прямо перед нею.
– Я вийшла зі свого намету, – повторила вона. – Джон і Тімоті були… Ох! – Вона вся затряслася. – Все було як у тумані. Я почала їх розбороняти. Я казала: «Ні, ні, це не правда!» Але Тімоті й чути нічого не хотів. Він погрожував Джону. І Джон мусив вистрілити… Це був самозахист. Ох! – Вона заплакала і прикрила обличчя руками. – Він помер. Помер на місці від пострілу в серце.
– Вам довелося пережити страшну ніч, мадам.
– Я її ніколи не забуду. Джон одразу вирішив поступити по совісті. Він хотів піти й здатися. Але я навіть чути про таке не хотіла. Ми сперечалися з ним цілісіньку ніч. «Заради мене», – благала я. Зрештою він погодився. Насправді він просто не міг дозволити мені страждати. Бо що б сказали люди? Уявіть собі, які були б заголовки по всіх газетах: «Двоє чоловіків і жінка в джунглях. Первісні пристрасті».
Я так і заявила Джону. І врешті-решт він мусив погодитися на мої вмовляння. Хлопці, які були з нами, нічого не чули. У Тімоті перед тим уже був напад лихоманки. От ми й сказали, що він помер від неї. Ми поховали його прямо там на березі Амазонки.
З її вуст зірвалося глибоке, сповнене страждань зітхання.
– А тоді ми повернулися назад до цивілізації й розлучилися назавжди.
– Хіба ви не могли бути разом?
– О ні. Покійний Тімоті стояв між нами так само, як і живий, а може, й ще більше розділяв нас. Ми попрощалися одне з одним, попрощалися назавжди. Інколи я перетинаюся з Джоном Деспардом, коли десь виходжу в люди. Ми всміхаємось, ввічливо розмовляємо. Ніхто ніколи не міг би здогадатися, що між нами щось було. Але я бачу в його очах – а він бачить у моїх, – що ми ніколи не зможемо забути тієї ночі…
Запала довга мовчанка, проте Пуаро із ввічливості вирішив не порушувати її.
Місіс Лаксмор дістала косметичку й припудрила обличчя. Мить напруження пройшла.
– Яка неймовірна трагедія, – сказав чоловічок уже буденнішим тоном.
– Тепер ви розумієте, мсьє Пуаро, – промовила місіс Лаксмор повним щирості голосом, – чому не можна, щоб світ дізнався правду.
48
Із вірша англійського поета Річарда Лавлейса «Лукасті, йдучи на війну» (