— А тому, що в часи Шевченка українська мова ще була невнормована! — порадувала Ірочка Людмилу Гнатівну, яка вмить додала до ремарки Ірочки свій коментар:
— І наш великий поет її творив для нас із вами! На чужині! На Кос-Аралі! Вдалині від мовного середовища. А ви тут, в Україні, маєте такі низькі показники з української мови й літератури!
Сатанович гучно гикнув на своїй останній парті, а Людмила Гнатівна посварилася на нього п’ястуком.
І все одно вчителька знала: учні люблять Великого Кобзаря. І не лише учні шостого-де, де вона є класним керівником, а й в інших класах так само. Принаймні на заняттях, коли читається Шевченко, вони не передзвонюються по мобілках одне з одним. А, якщо й передзвонюються, то їхні мобілки награють як не «Реве та стогне Дніпр широкий», то «Думи мої, думи мої». Тому в Людмили Гнатівни не було сумнівів, що шевченківське заняття мине гідно. Звичайно ж, Сатанович із задньої парти гикатиме, мовляв, Тарас Григорович не знав української мови. Наприклад, замість слова «хвилина» вживав слово «менута». Але до жартів Сатановича вже всі звикли. Марійка Барош одного разу крикнула йому через плече на задню парту: ти про «менуту» питався на минулому занятті! Пошукай у Шевченка нових помилок! За таке вчителька відразу виставила Марійці найвищий бал за заняття!
Отже, Людмила Гнатівна наказала своїм учням, яким саме тринадцятий минало, прийти на шевченківське заняття у вишиванках. Здавалось би, що є природнішим: одягти вишиванку на шевченківське заняття! А сама прибігла до школи на шосту ранку, і поки нікого не було, вимила у класі підлогу, бо ж технічка вже давно прибирає лише в коридорі. Поправила рушники на всіх трьох шевченкових портретах різних періодів життя Великого Кобзаря. Хутко замкнула клас, переодяглась у вишиванку сама. І знервовано сіла до вчительського столу, поклавши перед собою ювілейне видання «Кобзаря».
Початок не радував, а насторожував. Першою прийшла відмінниця Марійка Барош. І вона у довгому светрі...
— Марійко, а вишиванка! В тебе ж є! Ти ж співаєш у хорі «Тарасова ніч»!
— Мені мама не дозволила! Адже у вишиванках холодно! А я після хвороби! Але ж у мене шевченківський реглан, хіба ви не бачите, Людмило Гнатівно! — Марійка бере свій довгий реглан за поділ, як дитячу сукеньку, демонструє його перед вчительці.
На Марійчиному светрі, який вона іменує «реглан», і правда спереду велике зображення Шевченкової Катерини. Людмила Гнатівна не врахувала цієї специфіки сучасного молодіжного вбрання, і не знає, яку йому дати оцінку.
Наступною прийшла Романна Галич, дивна дівчина, то вчиться на відмінно, то мовчить протягом тижнів. І теж без вишиванки! А в довгій темній сукні з великим білим комірцем.
— Романно, і ти без вишиванки? — трагічно схлипує вчителька.
— А моя паскудна мамаша натягла на себе мою сорочку, яку я приготувала ще давно! І вчора лазила в ній у ресторан, облила її вином!
— Романно, хіба так можна говорити про матусю! Пам’ятай Шевченка! Бо хто матір зневажає, того Бог карає!
— Людмило Гнатівно! То батько Тарас казав про українську матір! А якщо мати — остання москалька? — заверещала Романна.
Хто була мати Романни по крові — невідомо, але на батьківських зборах вона справді виявляла себе не лише принципово російськомовною, а й принципово конфліктною особою. Невідомо, чому актор українського театру Йосип Галич одружився з такою жінкою. Коли їй у черговий раз після гучно висловлених претензій до української освіти й до Шевченка як до ключової її постаті, пропонували забрати дочку з української школи, вона завжди відповідала:
— Так а етот, актьор пагарєлого тєатра нє разрєшіт!
— Захотілося хлопцеві зі свого задуп’я перебратися до Києва, от і одружився, — коментував одруження Йосипа Галича з базарною руськоговорящою киянкою з околиці стольного града молодший колега Гнатівни, також учитель-україніст Пилип Матвійович, з яким Людмила Гнатівна пила розчинну каву в підсобці, — але Романна — хороша дівчина. Значить, у тому був якийсь сенс.
— Ви не сваріться, Людмило Гнатівно, — каже вчительці Романна, — в мене така сукня, як у княжни Варвари, доброї знайомої Тараса Григоровича!
Чи не половина класу прийшла не у вишиванках. Проте всі так чи інак, а в кофтинах із шевченківськими мотивами. Добре, якщо на їхніх футболках або портрети Тараса, або ілюстрації з його картин, або сюжети з його творів: гайдамака з буйним оселедцем чи вже згадана Катерина. А у розумника Сашка Барюка на реглані Тарас Григорович замріяно сидить на камені, поклавши ногу на футбольний м’яч, натяк на славетного однофамільця!