— То не ми! То ваш любимчик Мормотюк!
— А ти теж, — крикнула Людмила Гнатівна на хлопчика-дебільчика, — підеш до спеціалізованої школи! Якщо вже не знаєш, що можна, а що не можна казати про ШЕВЧЕНКА!
Лунає дзвоник. Шевченківське заняття закінчено. Учні шостого-де, яким саме тринадцятий минало, поспішають не пасти телята, а на заняття математики. Їм не вперше чути подібні речі від учительки-словесниці, яка, до того ж, є їхнім класним керівником.
А Людмила Гнатівна витерла сльози й заквапилась у підсобку до Пилипа Матвійовича, бо в них обох на другому занятті «вікна», і вони традиційно разом п’ють розчинну каву саме в цей час.
По дорозі до підсобки Гнатівна чує голос Матвійовича, який ще не відпустив старшокласників на перерву, і вони слухають його, не рвуться мерщій з класу, мовляв, у них наступне заняття, куди їх не пустять, якщо вони спізняться.
— Кріпак Шевченко розкріпачує своїх читачів, якщо вони, звичайно, є уважними читачами, — долинає з-за дверей класу приємний баритон Матвійовича.
Під дверима підсобки Людмила Гнатівна ковтає кілька пігулок пресованої валеріани й тамує чи то схлип, чи то гикавку.
— Що сталося, Людмило Гнатівно, — питає Пилип Матвійович, відмикаючи підсобку, — шостий-де кепсько вивчив поезії Тараса Григоровича на шевченківське заняття?
— А чи не занадто Шевченко розкріпачує своїх читачів, Пилипку? — питає Людмила Гнатівна Пилипа Матвійовича за кавою. Річ у тім, що Пилипко колись був учнем Людмили Гнатівни у цій самій школі.
— Межі розкріпачення нема, Людмило Гнатівно, — знизує плечима Пилипко, сьорбаючи каву, — але якщо ви чули, що я говорив, то я сказав, що розкріпачує Тарас Григорович уважних читачів.
— А неуважних ще більше закріпачує?
Пилип Матвійович нічого не відповів, лише посміхнувся.
— Ти завжди пропонував нестереотипні інтерпретації творчості Шевченка, Пилипку, — згадала Гнатівна давні роки. — А тепер вони всі такі.
— Які — такі? І хто — вони?
— Учні… Нестереотипні… Але в тебе це йшло від поглибленого знання творчості Тараса Григоровича, а в них… здебільшого від якогось невловимого хуліганства, якщо можна так сказати…
— Все одно так краще, ніж зубрити вірші й переказувати підручник.
— Ой, не знаю, що краще, — і Людмила Гнатівна розповіла колишньому учневі та нинішньому колезі і про чотири рядки, вивчені Сатановичем, і про «Дівичиї очі» у виконанні відмінниці Марійки Барош (і таке воно хворобливе, таке зіщулене, мало не горбатеньке, а туди ж, гори-перса, хвилі серед моря!) і про те, як із непристойними інтонаціями декламувала «Сотника» Оленка Байович. Ну і про вірш, яким закінчив шевченківське заняття хлопчик-дебільчик Андрійко Морматюк. І, як не дивно, з’ясувалося, що один раз почувши, Гнатівна вже знала напам’ять «Великий Кобзар пішов на базар».
— Ти не чув цієї поезії, Пилипку?
— Поезії, Людмило Гнатівно?
— А як іще це назвати? Вірш?
— Римовка, я сказав би. Ні, не чув. Але це класно! «До ночі стояв, ні-чо не продав»! — сміється Пилипко.
— Але ж, Пилипе, в кожній культурі є сакрум, який не припускає профанума! — Людмила Гнатівна вживає слова, яких набралася на двотижневих курсах підвищення шевченківської кваліфікації, де для вчителів-словесників читали курси академіки НАН та провідні українські літератори, нащадки Шевченкового слова, — і в нашій культурі це Шевченко! Його навіть політики з партії регіонів бояться!
— Не сумуйте, Людмило Гнатівно. Ваші учні не паплюжили сакруму! Більшість ваших учнів чи не вперше самі для себе прочитали «Кобзар», і кожен знайшов у ньому щось своє. Навіть ваш Сатанович з останньої парти, він, певне, довго гортав нашу головну книгу, перш ніж знайшов найкоротший вірш.
— А може, відразу натрапив?
— Найімовірніше, коли відкривають книгу навздогад буряків, то відкривають на середині. А «На незабудь» на самому початку «Кобзаря». Інтернет теж не видасть «Найкоротшого вірша Шевченка», я так гадаю. Але напевне ми з вами всього знати не можемо.
— А так хотілося б усе знати про них!
— А навіщо, Людмило Гнатівно?
— Щоби краще їх учити.
Матвійович нічого не сказав у відповідь. Але він знав, що ніколи не скаже колишній учительці, а нинішній колезі, що він став, власне, її колегою тому, що дуже хотів бути для якихось підлітків не таким учителем, і казати про Шевченка не так, як це робила його вчителька Людмила Гнатівна. Саме про це він подумав зараз, допиваючи розчинну каву.
А Людмила Гнатівна думала, що пишається тим, що вона — Людмила Гнатівна. Скільки її колег —колишніх учительок, в тяжкі дев’яності роки, саме тоді, коли до школи ходив Пилипко, покинули школу і пішли на базар торгувати трусами, колготами чи ситцевими халатами. Ось на цей базар, повз який вона ходить із дому на роботу. І всі вони Галі, Валі, Тані, Мані, дарма що вже всі бабусі. А вона — Людмила Гнатівна. І вистояти їй допоміг Шевченко, до якого вона подумки завжди зверталася «Тарасе Григоровичу!» Скільки разів повторювала вона, трохи змінивши під себе, його рядки: