Як же жити, Тарасе Григоровичу? Так, ви і про сотника — старого грішника писали так, як вам писалося, і про гори-перса, і про все що завгодно. А учні в школі теж можуть вчити напам’ять все, що завгодно. І справді, як же жити? Людмила Гнатівна мимоволі зловила себе на тому, що в неї в думках крутиться вірш — не вірш, а як вірно означив Пилип Матвійович, римовка, яку на шевченківському занятті озвучив хлопчик-дебільчик Андрій Мормотюк:
2004—2014
Андрій Ярило
Тої ночі письменниці Ярині Андрійчук уперше наснився Андрій Ярило. Вони вдвох ішли довгою алеєю між рядів осінніх золотих дерев надзвичайної краси невідомо куди й обмінювались якимись невиразними фразами. Їм обом було фантастично добре. Вони сплели пальці, і то було більш значущим, ніж якби обнялися. Сон відтворив той дотик дуже реально. Її долоня наяву згадала тепло його долоні. Дотик, якого, власне, не було. Все єство переповнювало неймовірне відчуття легкості й порозуміння. А потім він сказав: в суботу ми побачимося ось там! І показав їй маленьку хатку серед поля, яке простяглося за шерегою дерев уздовж дороги. І тут сон урвався. Так уриваються тяжкі сновидіння, коли кошмар сягає апогею. Ярині стало прикро. Не тому, що то був сон. А тому, що вона його не додивилася. Прокинулась і більше спати не могла. В Америці їй часто не спиться.
Знаючи, що більше не засне, вона запалила світло й потягла руку до нетбука. Тут ніч, а там уже давно ранок. В її пошті вже повно листів, надісланих сьогодні. «Андрій Ярило помер сьогодні о п’ятій ранку». Отже, він приходив до неї попрощатися. Приходив незаконно — закони того світу досить жорсткі. На довше він затриматися не міг. Тому вона й прокинулася так раптово.
Чого ж це він помер? Здається, й не хворів. Щоправда, десь із місяць тому він писав: «Ярино, я вичерпуюсь!». Але хіба всі ми час від часу не відчуваємо себе вщент вичерпаними? Ярина погортала свою пошту назад і знайшла останній лист від нього, надісланий два тижні тому. Звичайний лист. В Києві дощі, а як у тебе? Чи тобі пишеться за океаном? Моя тітка дуже хотіла твою книжку, але не останню й не передостанню, а ту, яку ти видала відразу після помаранчевої революції. Її вже немає в продажу. До кого звернутися, щоб її дістати? Ти мені дарувала, але в мене твої книжки завжди крадуть. Вона не відповіла, бо лист був ординарний. Попередні листи від Андрія Ярила були довгі й щирі. Коли вони перестали бачитися, то стали листуватися, і вона вкладала в листи до нього чи не більше, ніж у свої книжки.
Ярина вилізла з ліжка, вийшла до вітальні, де на поличці стояло кілька книжок, які вона привезла сюди з дому. Витягла з глибини пожовклий примірник своєї першої книжки оповідань, який підписала йому, але так і не подарувала. Подарувала інший примірник зі стандартним автографом «Андрієві від Ярини на незабудь». Але не цей, де на першій сторінці написала:
І дата — двадцять років тому. І вже тоді в них із Андрієм був «спогадів рій». Завдяки йому Ярина ще школяркою пізнала все. Нічого нового не сталося з нею потім. Усі подальші події були лише інваріантами пережитого з Ярчиком у шкільні роки. І всі її тодішні падіння та злети, всі дружби та зради багато разів ставали кістяками її оповідань і повістей, і, певно, вони, ті дитячі сюжети, були дуже справжніми, бо щоразу, написавши чергове оповідання, до Ярини Андрійчук бодай ненадовго приходило відчуття виконаного обов’язку перед тією силою, яка дає нам земне життя.
Андрій Ярило ще від молодших класів хвацько вмів переконати оточення, що він — найкращий. Від нього мліли мало не всі дівчата і мало не всі вчительки. Крім математички, улюбленицею якої була Ярина Андрійчук.
Спочатку вони обидві гордо зневажали юного героя-коханця, який безпорадно мукав біля дошки на уроках математики й не вмів відрізнити медіану від бісектриси, а сектор від сегмента. Ярина тоді пишалася, що не закохалася в того казанову, від якого її подружка Ліля Майко вже в сьомому класі, тобто у віці 13 років, хотіла накласти на себе руки, коли Андрій кинув її.