— І навіщо він проводжав мене додому цілий тиждень! Я й не думала, що можу йому сподобатися, — плакалась Ліля Ярині, яку також Ярчик намагався проводжати додому після уроків, але вона відшила його словами, що не ходить з тими, хто не вміє рахувати до десяти. А він викрикував їй навздогін числа від одного до десяти різними мовами! Айн, цвай, драй! Фор, файф, сікс! Сет, віт, ньоф! До десяти він рахувати вміє! А далі є калькулятор! І дури-математички!
То було в сьомому класі. А весь восьмий клас Ярина прохворіла. То було справді дуже тяжко: нескінченні аналізи, жахливі обстеження на потрощеній радянській апаратурі, огидна безсольова дієта. Коли хтось із її батьків прийшов до школи за домашніми завданнями, поряд опинився саме Андрій Ярило, який пообіцяв занести Ярці все необхідне. Цілий рік Андрій ходив до Ярини спочатку в лікарню, а потім додому. Сидів біля її ліжка в палаті, викликаючи заздрощі інших хворих дівчат, навіть старших. Потім їй дозволили виходити до кімнати для зустрічей, і вони сиділи на подертих медичних кушетках. Він приходив двічі на тиждень, іноді навіть частіше. Тоді він сказав їй, що не хоче бути одороблом біля дошки на математиці. І вона, розв’язуючи задачі для школи, допомогла і йому потроху позбуватися тавра математичного дебіла.
На Новий рік її відпустили додому. Але на новорічний вечір батьки хвору дочку не пустили. Проте сталося ще краще. Андрій Ярило прийшов з магнітофоном, аби відтворити для неї особисто всю ту музику, під яку напередодні танцював 8-В клас. Розгублені батьки вирішили, що хворій дитині потрібні позитивні емоції, тож не гнали Андрія. Спочатку зазирали до кімнати, де Ярина й Андрій кружляли в повільному танці. А потім заснули. Чотирнадцятирічні закохані не обманули довіри батьків. Вони навіть не цілувалися, лише танцювали до ранку під магнітофон. Але саме в ту ніч Ярина віддалася Андрієві на все життя.
До кінця восьмого класу Андрій приносив Ярині домашні завдання та заносив виконані до школи. На літо батьки відпровадили Ярину до санаторію. А в перший день навчання в дев’ятому класі Андрій сів за одну парту із Лілею Майко.
Кілька днів тої осені Ярина перебувала в безодні пекла. Хіба що, на відміну від Лілі, вона думала не про те, як би накласти на себе руки, а про те, як вбити його, поганого зрадника. І всерйоз міркувала, як би це зробити. Що врятувало? Несамовите бажання стати кращою за нього на уроках літератури, де Ярчик був неперевершеним. Інша річ, що потім він майже не розвивався, лишався на рівні шкільного відмінника з літератури. Але недаремно педагоги розробили систему шкільного кар’єризму, коли рушійною силою стає не спрага до знань, а порив бути кращим у показниках. Ярина й досі не забула довжелезні поеми Шевченка, які завчила напам’ять саме тоді, і книжки про його творчість, які прочитала тоді, щоб відповідати на уроках з літератури краще за вискочня й зрадника Ярила. Якби вона цілувалася з ним по кутках, як Лілька Майко, то не зробила б цього болісного ривка у пізнанні і Шевченка, і себе, і чогось іще дуже важливого.
— І як ви слушно все підмітили! Жінка рятується від нещасного кохання, досягаючи вищого професійного рівня, ніж її горе-коханий! — захоплювалася її оповіданням, названим рядком із Шевченка «У Вільні, городі преславнім», читачка, яка зателефонувала Ярині Андрійчук на прямий ефір.
— Андрій Ярило позбавив багатьох із нас дівчачої скутості, яку нам прищеплювали сім’я і школа! За тебе, Андрійку! — піднімала келиха Лілія, у дівоцтві Майко, на двадцятип’ятиріччі з нагоди закінчення школи.
— То він позбавив тебе цноти? — спитала Ярина, яка на тому застіллі сиділа поряд зі шкільною подругою.
— Та ні, яке там! Я ще довго носилась із тим скарбом! Але саме він зробив моє життя повноцінним. — Після другої зради Андрія Ліля вже не думала про самогубство, а шукала розради в товаристві іншого хлопця, за якого через кілька років вийшла заміж. — Я вже мала комунікаційні навички спілкування й могла будувати стосунки з хлопцями! І все завдяки йому!
Коли Ярина надрукувала повість «Комунікаційні навички», Ліля висловила протест, що не давала згоди на оприлюднення свого досвіду, хай навіть у літературній формі.
— Позивай до суду, — відповіла Ярина Андрійчук, — ти мені зробиш добре промо.
Жінки щиро розсміялися. Ярина не розтлумачила давній подрузі, що повість «Комунікаційні навички» — то не Лілин, а її, Яринин, досвід із тим самим Андрієм Ярилом. Просто подруга підказала прикольну назву. Чи були в нього з Лількою такі розмови, як із нею в той рік, коли вона так тяжко хворіла? О боже, і досі волосся ворушиться на голові від спогадів про ті лікування-тортури. Але й разом із тим то був найщасливіший рік її життя. Найсильніший позитив, нерозривно пов’язаний із таким само сильним негативом. Пекло і рай — то не підземелля й небеса, вони обоє співіснують у будь-чиїй душі, у будь-якому житті.