Нарешті, скажете, він показав своє справжнє обличчя міщанина, ату, ловіть його, хапайте! А я й не тікаю. Ми матеріалісти. Дяка богу, теж вчений, хоч і заочно університет скінчив. Людині треба їсти, пити, мати дах над головою. Навіть найдосконаліше суспільство не може бути нянькою для кожного свого члена. Звичайно, це чудово, що в нас усі піклуються про одного, а один — про всіх, але не завадить, коли цей один і про себе подбає. До речі, Івана Кириловича теж бісила оця непідпорядкованість Хаблакових вчинків строгому розуму. А історія з переїздом дружини та редакторовим псом просто вивели його з рівноваги. Отож іноді ми з ним солідаризувались.
Минулої зими я був тиждень на семінарі завідувачів бібліотек у Києві, стрівся з Загатним. Він посоліднішав, з гарним модерним портфелем ходить, скроні засіяні приємною сивиною, ранувато, правда, але імпозантно — пробачте за химерне слово. Працює в солідному журналі, здається, вибивається у верхи, постать його зараз досить помітна в критиці. Ну, сіли за ресторанний столик. Загатний пригощав. Пом'янули минуле, по Хаблакові пройшлися, і чомусь дуже яскраво пригадався один випадок з горезвісної журналістської діяльності Андрія Сидоровича. Вже тепер я подумав, що цей випадок сповна демонструє всю наївну ймовірність Хаблака, коли не сказати більше.
Десь на перших днях газетярської роботи вирішив він освоїти фотографію, бо що ж ти за журналіст, коли фотоапарата в руках не тримав. Придбав «Любителя» за сімдесят карбованців (на старі гроші) в крамниці дешевих товарів. І ось вперше Андрій Сидорович їхав у відрядження з фотоапаратом через плече — уявляєте цю чорну незграбну коробку на довготелесій Хаблаковій постаті? Сміхота… Причепився до Гуляйвітра, чи не треба чого сфотографувати для газети. Гуляйвітер, аби відчіпного дати, бовкнув:
— Не завадило б фотоетюда в «Куточок вихідного дня», берізки які-небудь…
За хвилину редактор забув уже про ті берізки. Для Хаблака ж завдання — закон. Мав повернутися наступного ранку, але тільки під вечір з'явився. Виснажений, ледве волочить свої довгі ноги через редакційний двір, і чорна коробка фотоапарата на боці теліпається — ми всі у вікна. Весело. «Де затрималися, товаришу Хаблак?» — допитуємось. А він так важко зітхнув та й каже редакторові: «Не зумів виконати вашого завдання, Борисе Павловичу. Всенький день по лісу пробігав, берізок шукаючи, а ліси ж геть соснові, хоч сядь та плач, жодної берізки не надибав. І як тепер з «Куточком вихідного дня» буде?» Ми всі так і полягали, а особливо Іван Кирилович.
Зараз частенько то по телевізору, то в газеті сперечаються, як формується характер людини: що від народження, а що в процесі виховання. Гени різні знайшли тепер. Звичайно, природа мурує основу, недаремно ж кажуть у народі: батьків характер, материн характер. Трапляється, що й від діда чи баби характер передається — в мене, наприклад. Знову ж таки не думаю, що підмурівок той лишається без змін протягом життя. Діалектика що каже? Все розвивається. Характер теж розвивається. Від природи лише криця, котру життя розігріває в своїм горні, лупить молотом, і так до скону. Не згоден, що все це повільно, рівномірно. Якщо вже прирівнювати до кузні, то кожен удар молота дорівнює критичній життєвій ситуації. Так і росте в нашій душі чорт, чи ангел — від зламу до зламу.
Вибачте за ці терехівські мудрування. Пишу, звісно, давно відомі речі, але на периферії важко за всім устежити, особливо сімейній людині. Та й не для того пишу, щоб нерозумних просвіщати. Хочу заздалегідь викласти теорію, що нею користуючись, намірююсь дослідити характери моїх героїв. Самовпевнено? Можливо. Вчора прочитав власною рукою намережане й подумав: «Мо', й справді напишу роман? Ото буде номер! У декого з наших терехівських обивателів жовч розіллється, слово честі». А що — напишу. Не святі горщики ліплять. Осінь надворі, дощ у шиби періщить, з господарством менше клопоту — картоплю викопали, брикет і дрова я ще влітку завіз. І футбол скінчився, врізали наші, га? — по телевізору нудні передачі пішли. Треба ж до чогось узятися.
Тож як жив Іван Кирилович до свого терехівського сидіння? Важко сповна висвітлити це питання, маючи лише ті скупенькі дані, що в мене на руках. А вигадувати нічого не хочу. Принципово. Трохи детальніше, порівняно з іншими періодами, знаю його університетські роки, бо доводилося стрічати на сесіях Іванових знайомих, та й у самого Загатного спогади були ще досить свіжі, не всі пристрасті вляглися й іноді вибухали під настрій. Але теж дуже мало. Одне напевне — і в університеті він був самотній.
З першого до останнього курсу майже кожної перерви Загатний ходив по коридору з руками на грудях і замислено схиленою головою. Це так запам'яталось, що навіть люди з інших факультетів через п'ять років, згадуючи Івана, казали: «Не той, що в Наполеона грався?» Вони глузували, а даремно. В цьому є щось велике, хай і безглузде.
В університеті Іван Кирилович з головою пірнув у філософію. Я не перебільшую — саме пірнув. Він усьому віддавався сповна. Буду документально точний. Після однієї з Іванових сповідей у редакційній кімнаті я занотував його слова, ачей згодяться. Справді згодилися. Ось вони:
— Спершу я був дуже довірливий і мудрість кожного пив, як істину. Але істин виявилось занадто багато. І я упився. Тоді філософи здалися мені спритними крамарями, що величаються біля своїх рундучків і кожен має свій товар за найкращий. Захеканий, змучений безплідними ночами, я бігав од рундука до рундука, доки не зрозумів, що я надто розбірливий і тому нічого не куплю на віру і ніхто не навчить мене, як на цім світі жити… Це була перша велика поразка, втрата найманливішої ілюзії. До університету я наївно вірив, що десь за коленкоровими палітурками на мене чекає не дочекається істина, і варто лише розгорнути книгу…
З цими словами Іван замовк, а допитуватись було марно — за першої ж моєї спроби копнути глибше він надовго ховався в себе. Але мене інформували інші. Обпікшись на філософії, Загатний поклав собі пізнати смак «солодкого життя». Це не була покірна данина пристрастям своєї душі — ще можна б зрозуміти, виправдати, всі ми люди, «подлинно всякий рад пищи и питія полезен и добр есть», — Сковорода. Ні, це було активне, войовниче заперечення будь-якої філософії. І я особисто не схвалюю таке нігілістичне сахання з боку в бік. Але, звісно, він не питав мого дозволу модно вдягатись (гроші в Загатного водились, вже тоді підзаробляв у газетах, маючи хист до того), розгулювати по Хрещатику з дівчатами, пропускаючи лекції, і не в міру пити. Його мало не вигнали з університету. Ще б трошки — і хлопець став би справжнісіньким стилягою.
На жаль, зовсім не маю даних, як з того душевного гармидеру зародився новий Іван Загатний. Знаю тільки, що він раптом узяв на гадку написати довгу низку романів, у яких би відбилась уся наша епоха. Щось на зразок «Людської комедії». Було залишене, забуте «солодке життя» — Іван працював титанічно. Хлопці з гуртожитку боялись, що він захворіє, — спав три години на добу, це зовсім ненормально для здорової людини. Минулої зустрічі, в ресторані, Іван Кирилович випадково обмовився, що колись мріяв створити власний світ і склав план тридцяти двох романів. У моїх старих блокнотах я відкопав уривок фрази: «… я б теж міг вигадати королівство і стати королем… Загатний». Не пригадую, але, здається, це натяк саме на той період, про який ідеться.
Підіймаючись ще на одну сходинку в університетськім житті Івана Кириловича, я дозволю собі скористатися свідченням Люди, хоч це й не зовсім етично. Нещодавно у нас було декілька одвертих розмов, і всі вони обертались навколо її стосунків з моїм героєм (до речі, Загатний справив на Люду дуже глибоке враження). Ось що вона принагідно сказала: