Серед пустині живе у нас поет. Його слова – глас вопіющого в пустині… Як мало живих серед цих трун із трупами духовних невільників… І йде вкраїнський поет своїм шляхом сам собі, а люди, а його інтелігенція сама собі. О, якби ви знали, який він сирота духовний! Йому прихилити голову ніде, бо він живе великою ідеєю відродження рідного народу, а серед вас… Це ж тільки парад, ці ваші роковини й усякі збори, парад, годящий сьогодні тільки на те, щоб завтра про його забути серед крутеню всяких ваших діл!.. Діл!.. У вас мусить бути тільки одно діло: щастя рідного народу! Де воно в вашому житті, в ваших сім’ях? Там рабство, невільництво духовне, безмірно гірше, ніж рабство фізичне. Там батько не вчить своєї дитини віддавати рідному народові всі свої сили, всі свої думи, всі свої почування – все своє щастя і всі свої сльози. Там чужою мовою говорять, чужим ідеалам душу свою віддають, чужим богам, богам забуття рідного народу кланяються. Все чуже вкраїнському поетові в ваших кам’яницях, і труною, труною пахне від їх! І доки не огиднуть вам ті пахощі, доки не станете ворогами тим людям, якими є тепер, доти сиротою блукатиме по світу співець величних замірів, і його пісня тяжким риданням буде, палким докором вам, що хочете спати мертвим сном тоді, як уже світає світ…