Слова Миколи Чернявського, винесені в назву цієї статті, якнайточніше характеризують особистість Бориса Грінченка. Проживши 37 років, він встиг зробити стільки, скільки людина не здолає й за кілька довгих життів. Його працездатність і захопленість будь-якою справою, якою він займався, вражає й викликає глибоку повагу. Не перебільшив М. Лисенко, сказавши на похороні митця: «Таких невтомних, завзятих діячів, борців громадських, якого ми в особі Бориса Грінченка втеряли, в пантеоні українських писателів зазначити можна дуже небагато, – три, чотири, та й годі. Великий хист, незвичайна витривалість у роботі, скрашені великою любов’ю до рідного краю».
Поезії
Доки?
Минає час, минають люди;Ми всі ждемо того, що буде,І кажем всі: давно вже час,Щоб воля та прийшла й до нас,А все її нема, не йде, –А час не жде, а час не жде!..А час не жде, а час летить,А серце змучене болить,Бо довгий гніт минулих днівЙого украй вже пригнітив,І тяжко так, що, може, миГіркими плакали б слізьми,Якби не гніт цей днів тяжких,Щоб нас, за довгий час, усіхІ одслід навіть з мук навчивХовать в душі без сліз і слів.І так на світі живемо,На плечах лихо несемо.І доки будемо так жить?Ніхто не скаже – все мовчить!
Подивись
Подивись: весна устала,Сипле пишними квітками:Подивись: веселим птаствомОжили степи з лісами;Подивись: в безкраїм небіСонце-велетень палає;Подивись: земнії грудиХлібороб плугами крає;Подивись: життя устало,Дні лишають золотії;Подивись – і встань до праціПовний сили і надії!..
Весняні сонети
* * *
Весна іде! В повітрі молодомуДалекий крик мандрівних журавлівВже розітнувсь: ключем вони додомуУ рідний край летять з чужих країв.
Весна іде! Веснянки задзвеніли,Лунає спів по луках і гаях –Мов устають нові могутні силиВ людських серцях, придавлених серцях.
І в грудях знов солодкії бажання,І в грудях знов устали поривання,І встала знов надія молода.О, весно, йди! всі ждуть тебе, кохана:І небо жде, і жде весна приспана,І ліс, і степ, і скована вода.
* * *
Весна прийшла! Гаї зазеленіли,І перший квіт, квіт весняний процвів,І одинцем самотнім на могиліЦар степовий, орел могутній, сів.
І скрізь живе повіяло дихання,І скрізь життя устало молоде, –Се час квіток, і співів, і кохання,Як Бог ясний, сіяючи іде.
Його навкруг усяке серце чує,І кожен квіт квіт другий поцілує,І кожен лист до листу прихиливсь.
О, не барись! Все любить і кохає!О, не барись! Весна прийшла і сяє,І світ увесь у поцілунок зливсь.
* * *
Іди у гай! Життя такої силиНе стрінеш ти ніде: іди у гай!Співці-пташки туди вже прилетіли –Навчись у їх, навчися і кохай!
Іди у гай! Там не самі вже квіти,І не самі пташки тепер снують,І не самі веселі й вільні дітиЗ квіток рясні вінки собі плетуть –
Ні, там тепер зливаються з устамиУста палкі і, сплівшися руками,Там пари йдуть серед рясних кущів.
І я іду у нетрю у густуюІ звідусіль гучноголосий чуюПрироди спів, новий веселий спів.
* * *
Вона співа, що згинули морози,Що сонце вже засяло в небесах,Щоб висушить усі блискучі сльози,Що ще тремтять на травах і квітках.
Воно зійшло і сльози розтопило,І в мене теж немає сліз гірких,Бо сонце й їх ласкаво обсушило,І перед їм у серці біль затих.
І про одно я сонце ще благаю:Ой, обсуши ти сльози всі до краюУсім смутним на всій землі смутній:
Щоб піднялись затоптанії силиІ щоб весні всі душу відчинили,Життям новим щоб жить могли у їй!
* * *
Вже в далині високій сяють зорі,Густий туман над озером повис,І спить земля, і води сплять прозорі,І тихо спить густий зелений ліс.