Коли хочеш ти добро зробити, –Поспішай його робити швидше,Поки є його чинити сила:Як багато вже таких бувало,Що з добром барилися, аж покиЧас тяжкий робить лихе примусив.
ХХХІ
Ще змога є – пий любі солодощі,Не поспішайсь так швидко розлучатись,Не виривайсь так у кохання з рук, –Вона й сама, розлука, скоро прийде:Розлукою нудною чи тяжкоюВсе в світі сім кінчається, усе!..
ХХХІІ
Ні, не сумуй, поете безталанний,Що ти малий, поміж людьми незнаний,Що у тобі вбача людська юрбаТакого, як сама вона, раба,Ще й гіршого, і подвиг твій великийСтріває сміх чи крик ворожий дикий:«Ти ще живий, – тим не прийшов твій час,бо тільки смерть великих робить з нас».
ХХХІІІ
Лихо в світі не довічноМучить нас і боре,Бо так саме, як і щастя,Так минає й горе.
ХХХІV
Як тебе вороги на хресті розіпнуть,То стогнання свого ти не дай їм почуть, –З твоїх мук не радіють нехай.Ти погордою мстись! Не забудь ні на мить:Всім вікам така смерть буде ясно світить, –Неподужаним ти умирай!
Приходить час
Приходить час, приходить час, –Сказати кожен мусить з нас,Чи він народу вірний син,Чи тільки раб похилий він,Чи раб похилий, чи боєць –Хай кожен скаже навпростець!І де він стане: чи до тих,Що в путах сковані гидких,Народ і край свій продаютьПанам, що кров із його п’ють, –А чи до сміливих борців,Що серед бурь, похмурих днівЗа рідний край, за нарід свій,За долю-волю йдуть у бій?Приходить час, зайнявся світІ вільним душам шле привіт:Озвіться всі, хто є навкруг:Хто ниций раб, хто волі друг?
На волю!
Похнюпилась сумно у клітці пташина,До клітки припала дівчатко-дитина.«Чого ти, пташино, такая сумна?Дивися: надворі весела весна;І небо сіяє, і ліс зеленіє,Лука, квітоньками убрана, леліє,І співом пташиним дзвенить увесь гай, –Радій же, пташинко, весні і співай!»
І пташка неначе слова зрозуміла:Ураз розгорнула маленькії крилаІ битись об клітку грудьми почала,І рвалась туди, де весна зацвіла.І билась так довго, так тяжко об грати,Що стала дитину журба обніматиІ клітку вона одчинила тісну:«Лети і на волі вітай ти весну!»І пташка зника серед лук і гаївІ голосно чуть її радісний спів:Співає вона з-під ясної блакиті,Що воля – найбільше добро на цім світі.
Казки Віршами
Два морози (з народного поля)
Ой гуляли в полі два морози,Два морози, два рідненьких брати.Брат старіший звався Ніс Червоний,А молодший – Синій Ніс на ймення.Ой гуляють в полі два морози,Поле чисте в кригу зодягають.І говорить менший так до брата:– Ой, мій братику, Червоний Носе!Як би нам з тобою тут погратись,Поморозити людей і звіра?Відмовля йому мороз старіший:– Брате мій, морозе, Синій Носе!Якщо, брате, хочеш ти погратись.Хочеш ти людей, звірів морозить,То не в полі треба нам гуляти:Поле чисте снігом скрізь укрило,Всі шляхи позамітало в полі,Не проїде тут ніхто, не пройде.Краще в темний ліс мерщій ходімо!Хоч не так просторо там гуляти,Так же втіхи буде нам багато:Там і люде проїздять частіше,А що звіру – хижого усюдиВ лісі ми зустрінемо без ліку:Буде там кому, морозе брате,До схочу зморозити все тіло,Зупинити кров гарячу в жилах,Задавить дихання тепле в горліІ з живого – криги шмат зробити.І послухався молодший брата –Вдвох побігли в темний ліс морози;Біжучи, ще й граються морози:На одній нозі стрибають жваво,По дубках тріщать та по осиках,Аж старий дубняк гуде та стогнеІ риплять осики молоденькі.Як стрибнуть по снігові м’якому, –Крижана кора стає на йому;Де билиноньку з-під снігу видко, –Подмухнуть на неї два морози, –У срібло її неначе вдягнуть.Ось вони і чують: в темнім лісіЗадзвенів близенько й гучно дзвоник,І в багатих санках пан пихатийНадбіга на огирях[1] стрибучих.На йому кожух ведмежий добрий,Ще і теплая лисича шапка,Вовчі чоботи на ноги взуто.Другим же шляхом ріжнаті[2] простіПо снігу риплять собі санчата, –То мужик у ліс по дрова їде:На йому кожух – на латі лата,Шапка в його вся в дірках, старенька,Вітром буйним шапка та підбита:Як повіє, так і провіває;Шкарбани[3] – не чоботи узуті,Та ще й ті роти пороззявляли.Синій Ніс мороз тоді і каже:– Ну, кому ж за ким тепер нам бігти?Я б хотів за мужиком побігти,Бо його скоріше я дошкулю;На йому кожух в дірках та в латах,Шапка вітром в мужика підбита,Шкарбани – не чоботи узуті,Та ще й ті роти пороззявляли.Ти ж дужчіший, – то візьми ти пана.Бо на йому – глянь! – кожух ведмежийЩе і теплая лисича шапкаІ лисича в його шапка тепла,Вовчі чоботи на ноги взуті –Не подужаю його я зроду!Усміхнувсь мороз тоді старіший(Він морозив вже багато всяких,Тим і знав, кого дошкулить важче),Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже:– Молодий ти, братику морозе.Молодий ти, – каже, – ще невчений!Ну, та хай вже буде так, як хочеш:Ти біжи за мужиком убогим,Я за паном побіжу скоріше.Прощавай, морозе Синій Носе!– Прощавай і ти! – йому той каже,Засвистіли, гупнули, побігли.