— Так, Басе — жахливе місце.
Таким воно завжди мені й уявляється. Моторошно жахливим уночі, жахливим вдень. Тут ніколи не замовкав жахаючий крик птахів, гуркіт моря та гучна луна в скелях. Таким був Басе у звичайну погоду, а коли хвилі були особливо крутими і били з страшною силою об скелі, то шум їх громом котився далеко навкруги, відлунюючи барабанним боєм невидимого війська — в такі хвилини ставало водночас і страшно й весело. Проте і в спокійну погоду Басе міг нагнати страху на людину, і не лише на горянина, я сам у цьому не раз переконувався. Надто вже багато загадкових, глухих звуків линуло десь знизу і, підіймаючись, гуло під склепінням диких скель.
Ніколи не забуду почутої на острові розповіді і тієї сцени, в якій мені довелося брати участь і яка відіграла велику роль для моєї втечі. Сталося так, що я, замислившись біля вогнища, почав насвистувати пісню Алана. Раптом на моє плече лягла чиясь рука, і голос Нейла звелів замовкнути, бо то була «нехороша пісня».
— Нехороша? — спитав я. — Чому?
— Тому, що це пісня привида, у якого від тулуба відтято голову[2].
— Тут не може бути привидів, Нейл. Вони б не тратили сили на те, щоб лякати на острові бакланів.
— О-о! — протяг Енді. — Ви так говорите! Можу запевнити, що тут колись водилося дещо гірше, ніж привиди.
— Що саме, Енді? — не втерпів я.
— Чаклуни, — відповів він. — У всякому разі, один чаклун був. Це дивна історія. Якщо хочете, розповім, — додав Енді.
Ми, звичайно, всі захотіли послухати історію, і навіть той з горян, що найгірше знав англійську мову, підсів ближче до товаришів.
РОЗПОВІДЬ ПРО ТОДА ЛАПРАЙКА
— Мій батько, Том Дейл, — мир праху його! — замолоду був диким, нестримним юнаком, як-то кажуть, без розуму і без виховання. Він полюбляв молоденьких дівчаток, чарочку і ніколи не минав бійки. Я так і не чув, щоб він був здатний на якесь путнє, чесне діло. Дійшло до того, що він згодився піти в солдати і служив у гарнізоні цього форту — тоді-то вперше й ступила нога Дейлів на Басе. Служба, ніде правди діти, була паскудною! Начальник сам варив ель, і, здавалося, найгіршого й вигадати не можна. Продукти для гарнізону мали привозити з берега, але справа ця велась недбало, і часто-густо солдати жили тим, що ловили рибу і стріляли гусей. На завершення всього це відбувалося в страшні часи, коли холодні камери були забиті святими й мучениками.
І хоч Том Дейл тягав за плечима рушницю і був звичайним солдатом, що полюбляв (як я вже відзначив) дівчаток та чарочку, душу він мав праведнішу, ніж того вимагало його становище.
Він знав дещо про ту славу, яку здобула собі церква, і часом дуже гнівався, бачачи, як обманюють божих святих. У такі хвилини він просто згоряв від сорому, вважаючи, що в якійсь мірі сам допомагає чинити чорну справу. Іноді вночі в хуртовину, стоячи на варті і відчуваючи навколо себе непроникну пустку, він раптом чув, як хтось із в'язнів затягував псалом, інші підхоплювали його, і священні звуки линули з кожної камери (вірніше, підземної темниці) аж до неба. Душу Тома тоді гнітило почуття сорому, гріхи виростали в його ж власних очах до розмірів самого Басса, а то й більше: однак головним гріхом він вважав те, що змушений власними руками допомагати вішати і нищити служителів церкви христової. Та він намагався боротися з таким почуттям. Надходив день, прокидалися товариші, і всі його добрі поривання згасали.
У той час на Бассі жив божий чоловік на ім'я Педен-провісник. Ви, мабуть, чули про нього? Відтоді ніколи не було такого та й взагалі більшість людей вважають, що не було й раніше. Він був дикий і потворний, на нього моторошно було дивитись, моторошно його слухати, на обличчі провісника ніби відбивався страшний суд. Голос Педена, різкий, як у баклана, дзвенів в ушах людей, а коли він говорив, його слова пекли, як жар.
На Бассі жила молода дівчина, напевне, сумнівної поведінки, бо порядній жінці там не місце: Здається, вона була гарненькою і потоваришувала з Томом Дейлом. Сталося так, що Педен сидів у саду і молився, коли повз нього проходили Том з дівчиною. Дівчина раптом почала сміятися з молитви святого. Той підвівся і так глянув на обох, що в Тома аж ноги затремтіли.
2
Один знайомий мені фольклорист так говорить про пісню Алана: вперше вона, здається, була надрукована у збірці Кемпбелла «Казки заходу гірської Шотландії». При розгляді їх справді виявляється, що неримовані вірші міс Грант