З хвилину Престонгрейндж сидів серйозний, а потім посміхнувся.
— Ви нагадуєте мені чоловіка з довгим носом, — сказав він. — Коли б вам довелося дивитись у телескоп на місяць, ви й там побачили б Давіда Бальфора! Та хай буде по-вашому. Я попрошу вас зробити мені одну послугу, а потім звільню. Мої клерки дуже перевантажені; перепишіть, будь ласка, кілька оцих сторінок, а коли закінчите — тоді з богом! Я ніколи б не згодився обтяжити себе турботою про сумління містера Давіда, і коли б ви самі змогли дорогою кинути частину його в торф'яне болото, то їхали б далі набагато легше.
— Хоч, може, і не в тому самому напрямку, мілорде! — зауважив я.
— За вами неодмінно повинно лишитися останнє слово! — весело вигукнув Престонгрейндж.
Звичайно, він мав причину веселитися, бо знайшов спосіб добитися свого. Для того щоб зменшити значення доповідної записки і мати завжди готову відповідь, він хотів, щоб я показувався в його колі як близька йому людина. Та коли б я так само прилюдно з'явився як відвідувач Катріони у тюрмі, люди неодмінно зробили б свої висновки, і всім стала б ясною справжня картина втечі Джеймса Мора. Такою була невелика, задача, яку я несподівано запропонував йому і на яку він так швидко знайшов розв'язання. Мене затримували в Глазго під приводом переписки, від якої я з простої ввічливості не міг відмовитись, а поки я був зайнятий, постарались позбутися Катріони приватним способом. Соромно писати так про людину, яка зробила мені стільки послуг. Престонгрейндж був добрим до мене, як батько, але я завжди помічав, що він фальшивить, як надтріснутий дзвін.
Розділ дев'ятнадцятий
Я ПОТРАПЛЯЮ ДО РУК ЖІНОК
Переписування виявилось надзвичайно нудною справою, тим більше, що речі, про які говорилося в папері, не потребували ніякої квапливості; я майже одразу зрозумів, що це зайняття було лише приводом затримати мене. Закінчивши роботу, я скочив на коня, щоб якнайкраще скористатися з решти дня, і лише пізно ввечері зупинився на ночівлю в будиночку на березі Олмонд Уотера. На світанку я знову сидів у сідлі. В Едінбурзі вже почали відкриватися крамниці, коли я в'їхав у місто через Вест Боу і на змиленому коні підскакав до будинку генерального прокурора. У мене була записка до Дойга, довіреної особи мілорда, який, вважалося, знав усі його секрети. Це був поважний, некрасивий, гладкий чоловік, весь просякнутий тютюном і самозадоволенням. Я застав його за конторкою в тому самому передпокої, де колись зустрівся з Джеймсом Мором. Він уважно перебіг очима записку, ніби читав розділ з біблії, і протяг:
— Гм-м… Ви трохи спізнилися, містер Бальфор. Пташка вже полетіла, ми випустили її.
— Міс Драммонд звільнена! — вигукнув я.
— Авжеж! — ствердив Дойг. — Навіщо нам було тримати її, подумайте самі. Нікому б не сподобалось, коли б ми зняли галас через цю дитину.
— А де ж вона тепер? — спитав я.
— Бог знає! — відповів Дойг, знизуючи плечима.
— Мабуть, повернулась до леді Оллардайс, — зауважив я.
— Можливо.
— В такому разі я їду прямо туди.
— А може, трохи перекусите?
— Не хочу нічого ні їсти, ні пити, — відповів я. — Я пив молоко в Рато.
— Вам видніше, — мовив Дойг. — Але можете залишити свого коня й речі, адже ви, здається, зупинитесь тут.
— Ні, ні, — заперечив я. — Сьогодні, як ніколи, мені не хотілося б їхати на Томсоновій кобилі[6].
Дойг говорив з сильним акцентом, а тому й я, наслідуючи його, відповідав більш народною мовою, ніж говорив звичайно, і значно грубіше, ніж написав тут. Тим більше я був присоромлений, коли почув за собою інший голос, який продекламував уривок з балади:
Обернувшись, я побачив молоду леді, що стояла у вранішньому платті, сховавши руку в складки, ніби не бажала подати її мені. Та я не міг не помітити, що в очах її світилася прихильність.
— Моє шанування, міс Грант, — привітався я, вклонившись.
— Вам теж, містер Давід, — відповіла вона, низько присідаючи. — Прошу згадати давню приказку, що їжа і обідня ніколи не завадять. Обідні я не можу запропонувати вам, бо всі ми добрі протестанти, а на їжі наполягаю. Може статися, що я знайду для вас дещо, заради чого варт і залишитися.