- Ти чув, Світозаре, волю народу?
- Чув, великий Охоронцю.
- Чи зважиш на голос народу волелюбного?
- Є хоробріші за мене, великий Охоронцю.
- Чи зважиш на голос народу волелюбного? - вдруге запитав Сивобородий Світозара.
6
- Є достойніші за мене, великий Охоронцю.
- Чи зважиш на голос народу волелюбного і станеш його отаманом? - втрете запитав Сивобородий Світозара.
- Так, великий Охоронцю!
- Клянися святому чудо-дереву Мові.
- Клянуся!
- Клянися народу волелюбному.
- Клянуся!
- Рідній землі клянися.
- Клянуся!
- Хоробрим з Найхоробріших клянися.
- Клянуся!
- Покляніться, Хоробрі з Найхоробріших, що будете вірою і правдою служити народу волелюбному, його святині - чудо-дереву Мові, землі рідній і отаману Світозару.
- Клянемось! Клянемось! Клянемось!
Дрібною росою зросило голови воїнів святе дерево Мова, як тільки замовкли їх дужі молодецькі голоси.
- Тепер, - урочисто промовив Сивобородий, - ви, Хоробрі з Найхоробріших, безсмертні, бо зросило вас своєю цілющою росою чудо-дереву Мова. Лиш той загине, як хробак, зникне в пам’яті народній, хто зрадить народ стій, рідну землю і стяте чуда-дерево Мову.
Сивобородий зламав гілку із святого чудо-дерева Мови і простягнув Світозару:
- Візьми, отамане народу волелюбного Світозаре, цю гілку. Нехай вона сонцесяйною булавою стане - отаманської влади знаком!
Тільки доторкнувся Світозар до гілки, як листочки зелені засяяли камінцями дорогоцінними у булаві золотій. Поцілував отаман булаву і засунув її за пояс червоний.
7
А Сивобородий невеликі гілки з чудо-дерева Мови роздавав Хоробрим з Найхоробріших.
- Ваші гілочки з святого дерева, суворо промовив Охоронець,- хай стануть гострими мечами!
І в ту ж мить у руках воїнів заблищали з криці ковані мечі.
Сивобородий грізно глянув у далечінь, ніби з цієї священної Гори побачив усю рідну землю з її працелюбними людьми, з її полями і лісами, селами і містами, високими горами гомінкими ріками, і владно наказав:
- Хоробрі з Найхоробріших, отамане Світозаре! На ворота йдіть мечем! Рідну землю, народ волелюбний гід усіх напасників обороняйте! Амінь.
Отаман Світозар, Хоробрі з Найхоробріших низько вклонились святому чудо-дереву Мові, його Охоронцю Сивобородому, притисли шпорами кінські боки - і помчали в бій, на ворогів своїх.
Скоро гострі мечі по ворожих головах погуляли, підступного царя Нелюда з рідної землі вигнали, вкривши ганьбою його ім’я.
А про народ волелюбний, про Хоробрих з Найхоробріших, про отамана Світозара полинула слава по білому світу. Тая слава царю Нелюду спати не давала. Боявся він отамана Світозара, його війська хороброго, заздрив багатству народу волелюбного.
І вирішив цар Нелюд більше не йти війною на сусіднім народ волелюбний, а хитрощами загнати його у ярмо рабське. Буцім у дружбі почав клястися народу волелюбному, щороку надсилати дорогі подарунки отаману Світозару і його заступнику Попихачу. Скоро від своїх лазутчиків довідався, що Попихач задумав чорну зраду. Хоробрих з Найхоробріших і їх отамана із світу білого звести
8
і отаманською булавою заволодіти.
Коли з-за гір високих несподівано велетенське бусурманське військо на землю волелюбного народу напало, то цар Нелюд навіть напросився сусідам допомогу дати. Не думав Світозар, що Нелюд готує страшну зраду народу волелюбному.
Вже ворог кістьми вистелив високії гори, вже переможну славу Хоробрим з Найхоробріших кобзарі рознесли по землі рідній, як у спину народу волелюбному вдарив зрадливий цар Нелюд.
Застогнала земля од кривавого бою, вкрився ранами незліченними народ волелюбний, затьмарилося сонце у небі високому, заплакало чудо-дерево Мова на священній Горі.
Три дні і три ночі тремтіла земля, три дні і три ночі боронили Хоробрі з Найхоробріших рідну батьківщину. І, нарешті військо зрадливого царя Нелюда, як ті наполохані вовками вівці, почало безладно утікати.
Та знайшлися душі продажні у таборі Світозара. Попихач з однодумцями, коли Світозар і Хоробрі з Найхоробріших прилягли відпочити на хвилину, потомлені боєм, ланцюгами залізними їх пов'язали і в неволю царю Нелюду віддали.
Чорним птахом вість сумна всю землю народу волелюбного облетіла. І старий, і малий, і дівчата й матері навіки проклали Попихача-зрадника, взялися за зброю, щоб рідну землю боронить. Але сили були вже нерівні. Військо царя Нелюда, як те голодне гайвороння, на країну налетіло: і грабували, і вбивали, і в рабські кайдани народ волелюбний кували.