— Тим більше, падлюкам це подобається, — зауважив Стукс.
— Вони це люблять, — додав Фреммі.
— Вони можуть зайти до нас будь-якої миті, — сказала Еріс. — Дозвольте мені… вибачте, принце Чарлі, але я мушу…
— Не називай його так! — вигукнув Том. — Ніколи! Ти хочеш, щоб вони його вбили? Чарлі, завжди, чорт забирай, Чарлі!
— Вибачте, — прошепотіла вона, — і вибачте, що це роблю, але я мушу.
Вона назбирала попід полицею липкого чорного бруду — суміші старого жиру й грязюки.
— Нахиліться до мене. Ви дуже високий.
«Авжеж, — подумав я. — Високий, білий, наразі блондин і, може, ось-ось матиму блакитні очі. Хвацький принц просто з диснеївського мультика». Не дуже мені хотілося встрявати в якусь авантюру, та й ситуація була абсурдна. Нівроку собі диснеївський принц — розмазував лайно по лобовому склу й підривав поштову скриньку «чері-бомбою»[58].
Я нахилився. Дуже обережно вона поводила пальцями по моєму волоссю, знову забруднюючи й затемнюючи його. Проте мушу визнати, що доторк її пальців до шкіри на голові викликав у мене легкий трепет. І, судячи з того, як розквітли щоки Еріс, не в мене одного.
У двері загамселили. Хтось із нічних солдатів гаркнув:
— Тренування закінчене! Геть звідси! Хутчіш, хутчіш! Не змушуйте повторювати, дитятка!
Еріс відступила. Вона подивилась на мене, потім — на Ая, Джаю і Хеймі.
— Думаю, він у порядку, — тихо сказала Джая.
Я сподівався, що так. Не мав жоднісінького бажання знову завітати в покої Верховного Володаря.
Або ж у камеру тортур. Якби мене туди забрали, то вимагали б розповісти все… і врешті я б розповів. Звідки прийшов, для початку. Хто допоміг мені в дорозі, де вони живуть. Потім — ким мене вважають мої співкамерники. І хто я насправді.
Їхній рятівник, ні фіга собі.
4
Ми повернулись у «Глибоку Малейн». Двері камер із грюкотом зачинялись і замикалися за помахом рук нічних солдатів. Це був спритний трюк. Цікаво, що вони ще вміють. Крім того, що викликають електричний розряд із власної волі.
Хеймі не зводив з мене витріщених очей, забившись якомога далі у свій куток камери. Я попросив його не дивитись так на мене, бо мене це страшенно дратує. Він промовив:
— Прошу вибачення, пр… Чарлі.
— Старайся краще, — сказав я. — Пообіцяй, що спробуєш.
— Обіцяю.
— А ще докладай більше зусиль, щоб тримати в таємниці те, що, як тобі здається, ти знаєш.
— Я нікому не говорив про свої підозри.
Я озирнувся через плече й побачив Фреммі та Стукса, які сиділи тісненько у своїй камері, пильно на нас дивлячись, і зрозумів, як саме розповсюдилась інформація. Деякі історії (як ви й самі, мабуть, знаєте) аж надто захопливі, щоб ними не поділитись.
Я все ще інспектував свої різноманітні рани, коли було відчинено чотири засуви. Увійшов Персі, тримаючи на металевій тарелі величезний шматок торта. Шоколадного торта, судячи з вигляду. Мій шлунок скрикнув. Персі поніс торт коридором до камери, яку Амміт ділив з Ґаллі.
Амміт простяг руку крізь ґрати й відщипнув чималий шматок. Він запхав його в рот, а потім сказав (з явним жалем):
— Віддай решту Чарлі. Він побив мене палицею. Відлупцював як сидорову козу.
Це не те, що він сказав; це те, що я почув. Те, що казала моя мати після гри в джин-рамі зі своєю подругою Геддою. Іноді Гедда била її як сидорову козу; іноді — як кат Микиту; а бувало, що й дубасила, як гороховий сніп. Деякі фрази не забуваються.
Персі повернувся тим же ходом, яким зайшов; торт усе ще був на тарелі, але добрячого шматка вже бракувало. За ним стежили сповнені жагою очі. Шматок був такий здоровенний, що Персі мусив повернути таріль боком, аби пропхати торт крізь ґрати. Я притис торт рукою до тарелі, щоб він не впав на підлогу, а потім злизнув глазур. Боже мій, яка це була насолода — досі відчуваю той смак.
Я почав був відкушувати потроху цієї смакоти (пообіцявши собі, що пригощу Хеймі, а може, навіть дам трохи комедійній парочці по сусідству), а потім завагався. Персі й досі стояв перед камерою. Помітивши, що я на нього дивлюсь, він приклав свою нещасну розплавлену долоню до сірого чола.
І став на одне коліно.
5
Я спав, і мені снилась Радар.
Вона бігла Шляхом Королівства до того сараю, де ми провели ніч перед входом у місто. Час від часу зупинялась і чекала мене, скімлячи. Одного разу вона мало не розвернулась, щоб бігти назад, але потім рушила далі. «От розумничка, — подумав я. — Бережи себе, якщо можеш».
Місяці пробилися крізь хмари. Як по команді завили вовки. Радар уже не бігла, а мчала. Виття голоснішало, ближчало. Уві сні я бачив низькі тіні, що скрадалися обабіч Шляху Королівства. У тіней були червоні очі. «Оце вже сон перетворюється на жахіття», — подумав я і наказав собі прокинутись. Я не хотів дивитися на те, як зграя вовків — дві зграї, по одній з кожного боку — вирвуться з вулиць та провулків зруйнованих передмість і нападуть на мою подругу.
Сон почав розріджуватися. Я чув, як стогне Хеймі, тихенько гомонять Фреммі й Стукс у сусідній камері. Перш ніж я повністю повернувся до реальності, сталося дивовижне. На Радар насунулась хмара, темніша за ніч. На тлі непосидючих місяців хмара перетворилась на мереживо. Монархи. Вони не повинні літати вночі, вони повинні спати, але ж це був сон. Хмара нагнала мою собаку й зависла над нею на висоті кількох футів. Деякі метелики, поволі розкриваючи й закриваючи крильця, всілися їй на голову, спину, на оновлені потужні задні лапи. Вовки перестали вити, і я прокинувся.
Хеймі скоцюрбився над діркою в підлозі, лахміття штанів купками валялось біля його ніг. Він тримався за живіт.
— Заткніться, га? — озвався зі свого боку коридору Ай. — Не заважайте спати.
— Сам заткнись, — тихо відказав я. Підійшов до Хеймі. — Що, дуже погано?
— Нє, нє, терпимо. — Його спітніле обличчя свідчило про протилежне. Раптом пролунало вибухове пердіння й плескіт. — О, краще. Так краще.
Сморід був жахливий, але я схопив його за руку, щоб він не впав, поки натягатиме рештки штанів.
— Ох ти ж, хтось помер? — запитав Фреммі.
— Схоже, дупа Хеймі нарешті вивалилась, — додав Стукс.
— Припиніть, — сказав я. — Обидва. У хворобі немає нічого смішного.
Вони моментально вмовкли. Стукс почав був прикладати долоню до лоба.
— Нє, нє, — сказав я (потрапивши до в’язниці, швидко засвоюєш універсальну мову). — Не роби цього. Ніколи.
Я допоміг Хеймі повернутися на його сінник. Обличчя в нього було змучене й бліде. Думка про те, що він битиметься з кимось у «Чесному двобої», навіть із Доммі з його хворими легенями, була сміховинна.
Ні, це не те слово. Жахлива. Це все одно що поставити папугу битися з ротвейлером.
— Їжа мені не йде. Вже казав тобі. Раніше я був сильний, працював по дванадцять годин на день на лісопилці Брукі, а іноді й усі чотирнадцять, ніколи не просив про додатковий відпочинок. А потім… Не знаю, що сталось. Гриби? Нє, навряд чи. Швидше за все, підхопив якусь заразу. І їжа в горлянку тепер не лізе. Спочатку нічого такого не було. А тепер є. Знаєш, на що я сподіваюсь?
Я похитав головою.
— Що відбудеться «Чесний двобій» і я до нього доживу. Тоді зможу померти зовні, і не тому, що мій живіт лусне, поки я намагаюсь посрати в цій гнилій довбаній камері!
— Ти тут захворів?
Я подумав, що так і є: отруйні гриби або швидко вбили б його, або він зрештою одужав би. А «Глибока Малейн» — не стерильне середовище. Але Хеймі похитав головою:
— Мені здається, дорогою з Цитаделі. Коли прийшла сірість. Іноді я думаю, що сірість була б кращою.
— Як давно це сталося?
Він похитав головою:
— Не знаю. Кільканадцять років тому. Іноді відчуваю, як ця зараза дзижчить отут унизу. — Він потер в’ялий живіт. — Дзижчить, їсть мене потроху. Потихеньку. Помаленьку. Пово-о-леньки. — Він витер піт з обличчя. — Тут було тільки п’ятеро, коли сюди кинули мене і Джаку. — Він показав на камеру далі по коридору, яку Джака ділив із Берндом. — Зі мною і Джакою стало семеро. Кількість зростає… хтось помирає, і вона падає… але завжди знову зростає. Тепер уже тридцять один. Булт був тут ще до мене, він, мабуть, найдовше… з тих, хто досі живий… і він сказав ще тоді, що Вбивця Польоту хотів шістдесятьох чотирьох. Більше поєдинків завдяки цьому! Більше крові й мозку на траві! Келлін… мабуть… переконав його, що він ніколи не набере стільки цілих, тож досить тридцяти двох. Ай каже, що, коли найближчим часом не буде тридцяти двох, Вбивця Польоту виставить Руду Моллі, замість того щоб приберегти її насамкінець.