Це я знав. І хоч ніколи не бачив Руду Моллі, я її боявся, адже бачив її матір. Але дечого я не знав. І нахилився ближче до Хеймі:
— Елден — Вбивця Польоту.
— Так його називають.
— А чи немає в нього іншого імені? Він Гогмагог?
Саме тоді я усвідомив, яка величезна відстань, прірва, безодня відділяє казкову магію — таку, як сонячний годинник, що повертає час навспак, — від надприродного. Бо щось почув.
Газові світильники, які ледь мерехтіли, неохоче цідячи тьмяне світло, раптом сипонули яскраво-синіми стрілами, перетворивши «Глибоку Малейн» на фотоспалах. Із деяких камер почулися вигуки переляку й здивування. Я побачив Айоту біля заґратованих дверей, однією рукою він затуляв очі. Усе це тривало секунду чи дві, але я відчув, як кам’яна підлога під ногами здибилась і глухо гупнула назад. Зі стелі посипалась кам’яна пилюка. Стіни застогнали. Наша в’язниця немов скрикнула, почувши це ім’я.
Ні.
Не немов.
Вона справді скрикнула.
А потім усе скінчилось.
Хеймі обхопив мою шию худою рукою так міцно, аж мені забракло повітря. І прошепотів на вухо:
— Ніколи не вимовляй цього імені! Ти хочеш розбудити те, що спить у Темному Колодязі?
Розділ двадцять третій
Tempus est umbra in mente. Туманна історія. Кла. Цидулка. Розподіл
1
Коли я був першокурсником у середній школі Гіллв’ю, то вивчав латину. Мені здавалось, що вивчати мертву мову — це круто, а ще тато сказав, що мама теж її вивчала в цій самій школі і в тієї ж вчительки, міс Янг. Він розповідав, що мама вважала цю вчительку дуже крутою. Коли настала моя черга вчитися, міс Янг, яка крім латини викладала ще й французьку, була немолода, але все ще крута. У класі нас було восьмеро, і коли я став другокурсником, курсу латини далі вже не було, бо міс Янг пішла на пенсію і цю частину мовної програми було закрито.
На першому занятті міс Янг запитала, чи знаємо ми якісь латинські вислови. Карла Йоганссон підняла руку й сказала: carpe diem, що означає «лови момент». Більше ніхто нічого не пропонував, тож я підняв руку й повторив те, що чув від дядька Боба, зазвичай тоді, коли йому треба було кудись іти: tempus fugit, тобто «час летить». Міс Янг кивнула, й оскільки всі мовчали, запропонувала нам ще кілька виразів, штибу ad hoc[59], de facto[60] і bona fide[61]. Коли урок закінчився, вона попросила мене залишитися, сказала, що пам’ятає маму і співчуває, що я втратив її в такому юному віці. Я подякував. Сліз не було, минуло ж бо шість років, але до горла підступив клубок.
— Tempus fugit — це гарний вислів, — сказала вона. — Але час не завжди летить, як відомо кожному, кому доводилось чекати. Мені здається, tempus est umbra in mente звучить краще. У приблизному перекладі означає «час — це тінь у свідомості».
Я часто думав про це в «Глибокій Малейн». Оскільки ми тут були поховані живцем, ніч від дня можна було відрізнити тільки за тим, що вдень — вдень десь, а не в нашій мерзенній глушині — нічні солдати зазирали до нас рідше, їхні блакитні аури тоншали, а людські обличчя під ними проступали чіткіше. Здебільшого то були безрадісні обличчя. Втомлені. Змучені. Мені було цікаво, чи не уклали ці істоти, ще коли були людьми, диявольську угоду, про яку шкодують тепер, коли вже пізно відмовитися. Може, не Аарон і ще кілька подібних, авжеж, не Верховний Володар, але решта? Могло бути. А може, я просто бачив те, що хотів бачити.
Пригадую, впродовж першого тижня в підземеллі я приблизно стежив за часом, але потім втратив йому лік. Здається, нас водили на тренування кожні п’ять-шість днів, але здебільшого це були вправи, а не криваві бої. Єдиним винятком був випадок, коли Янно (вибачте, що закидаю вас цими іменами, але зрозумійте, що крім мене там було ще три десятки в’язнів) сильно замахнувся бойовою палицею на Еріс. Вона пригнулась. Він промахнувся й вивихнув плече. Це мене не здивувало. По-перше, Янно, як і більшість моїх товаришів, зовсім не був схожий на Двейна Джонсона[62], а постійне сидіння в камері під замком аж ніяк не йшло на користь його здоров’ю. Я потроху тренувався у своїй камері, але мало хто наслідував мій приклад.
Інший в’язень, Фрід, поправив плече Янно, коли ми повернулись у роздягальню. Він наказав не ворушитись, схопив його за лікоть і смикнув. Я почув, як плече Янно з глухим стуком стало на місце.
— Це було здорово, — сказав я, коли нас вели назад у «Малейн».
Фрід знизав плечима:
— Колись я був лікарем. У Цитаделі. Багато років тому.
Тільки він ужив інше слово, а не років. Я знаю, що вже якось казав про це, ви знаєте, що я вже казав про це, але маю пояснити, принаймні спробувати, те, що не вкладається в моїй голові. Я постійно чув слово роки, але коли розпитував про Емпіс, використовуючи це слово, здавалось, що його різні люди сприймають по-різному. З плином тижнів (це слово використане навмисне) я отримав певну картину емпісаріанської історії, правда, без узгодженої хронології.
На зборах «Анонімних алкоголіків», які відвідував тато, початківцям радили вийняти вату з вух і запхати її собі до рота, тобто навчитись слухати — і слухати, щоб учитись. Час від часу я про щось питав, але загалом наставляв вуха й стуляв рота. Співкамерники гомоніли собі, перемовлялися, бесідували (бо що тут ще можна було робити), сперечалися, коли сталося се чи те (і чи сталося взагалі), розповідали історії, почуті від батьків і дідів. Якась картина почала складатися — туманна, та все ж краще, ніж нічого.
Колись давно, ще за дідів-прадідів, ця монархія була справжньою монархією, зі справжньою армією і, наскільки мені відомо, флотом. Щось, як на мене, схоже на Англію за часів Якоба, Карла й Генріха з усіма жінками. Ці прадавні королі Емпісу — не скажу, чи правили тут коли-небудь королеви, бо це одна з багатьох речей мені невідомих, — здогадно обирались аж верховними богами. Їхня влада була беззаперечною. Вони й самі мало не вважалися богами, і, наскільки я знаю, десь ними й були. Хіба важко повірити в це, якщо королі (і, можливо, члени їхніх сімей) можуть левітувати, убивати ворогів поглядом, зцілювати хворих дотиком, у країні, де водилися русалки й велетні?
У якийсь момент Ґаллієни стали правлячою сім’єю. За словами моїх товаришів по в’язниці, це було, як ви вже здогадались, багато років тому. Але з часом, здається, поколінь через п’ять-шість, Ґаллієни почали втрачати королівську владу. У часи, що передували приходу сірості, Емпіс був монархією тільки номінально: королівська родина, як і раніше, мала велике значення, але більше не була альфою і омегою всього. Візьмімо, до прикладу, Цитадель. Доктор Фрід розповів мені, що нею керувала Рада Семи, а членів Ради обирали. Він говорив про Цитадель як велике й важливе місто, але в мене склалось враження, що це було маленьке й заможне містечко, яке процвітало завдяки торгівлі між Узбережжям і Лілімаром. Можливо, інші міста чи князівства, наприклад Деск або Уллум (принаймні доки Уллум не вдарився в релігію), були десь такі ж, кожне зі своєю спеціалізацією, і мешканці кожного просто займалися своїми справами.
59
Буквально «для цього», означає спрямованість на конкретний випадок, розв’язок конкретної проблеми, а не широке застосування чи впровадження.
60
«На ділі», «фактично» — зазвичай використовується як антонім
62