Еріс була в камері Ґаллі, оглядала рану на його голові (без подробиць, але жахливу). Його дихання було уривчастим хрипом. Еріс подивилась на мене втомленими очима.
— Він не переживе цієї ночі, Чарлі. — Потім вона гірко засміялась. — Але тоді й ніхто з нас її не переживе, бо тут завжди ніч!
Я поплескав її по плечу й пішов до камери Айоти, з якої він вирішив не виходити. Він сидів, спершись об стіну, поклавши зап’ястя на коліна й звісивши руки. Я сів поруч.
— Якого дідька тобі треба? — запитав він. — Хочу якомога швидше залишитись на самоті. Коли ваша ласка, себто, ваша довбана величносте.
Стишивши голос, я запитав:
— Якби звідси був вихід — спосіб утекти — ти пішов би зі мною?
Він повільно підняв голову. Подивився на мене. І розплився в усмішці.
— Ти тільки покажи мені цей вихід, любчику. Тільки покажи.
— А як інші? Ті, що в змозі?
Усмішка поширшала.
— Невже так отупів від королівської крові, принцику? А ти як гадаєш?
Розділ двадцять п’ятий
Бенкет. Я приймаю візитера. Прозріння не стукає. «Хто хоче жити вічно?»
1
Того вечора всім, хто вижив, не просто роздали по шматку напівсирого м’яса — було влаштовано справжній бенкет. Персі та ще двоє сірих людей, чоловік і жінка в брудних білих блузах, вкотили не один, а три возики. Спереду і ззаду їх оточували нічні солдати з гнучкими палицями напоготові. У першому возику була величезна каструля, яка нагадала мені кухню злої відьми з казки «Гензель і Ґретель». Навколо каструлі стосами височіли миски. У другому стояв високий керамічний контейнер в оточенні маленьких чашок. А в третьому возику було кілька пирогів з рум’яними скоринками. Суміш ароматів була неземна. Тепер ми були вбивці, вбивці, які позбавили життя товаришів, але ми також були голодні, і якби не пара наглядачів-Скелеторів, думаю, ми б накинулись на ті возики. А так відступили до відчинених дверей своїх камер і спостерігали. Дабл усе витирав рота рукою.
Кожному дали миску й дерев’яну ложку. Персі набирав із каструлі рагу й щедро накладав у кожну миску по вінця. Воно було густе й кремоподібне (просто справжні вершки, мені здалося), з великими шматками курки, а ще з горохом, морквою й кукурудзою. Раніше я замислювався про те, звідки береться їжа, але тоді мені просто хотілося їсти.
— Ери с обою в амеру, — сказав Персі своїм хрипким, затухаючим голосом. — Буде ще.
З контейнера насипали свіжий фруктовий салат: персики, чорниці, полуниці. Не маючи сили чекати — вигляд і аромат справжніх фруктів доводили до відчаю, — я перекинув керамічну чашку, висипав увесь вміст до рота й тут-таки все з’їв, витираючи підборіддя та облизуючи пальці. Я відчув, як мій організм радо прийняв це частування після тривалого одноманітного харчування м’ясом і морквою, м’ясом і морквою, знову м’ясом і морквою. Пироги поділили на п’ятнадцять порцій — крім Ґаллі, бо йому було не до смакування їжі. Для пирогів тарілок не знайшлось, тож обходились руками. Шматок Айоти зник ще до того, як було роздано останні порції.
— Яблучний! — сказав він, і з губ злетіли крихти. — І дико смачний!
— Наїдайтесь од пуза, дитятка! — проголосив нічний солдат і засміявся.
«Бо завтра ми помремо», — подумав я, сподіваючись, що це станеться не завтра. І не наступного дня. І не через іще один день. Я й досі не мав жодного уявлення, як ми звідси виберемось, навіть якщо Персі знав про вихід через кімнату для суддів. Та мені хотілося, щоб це сталося до другого раунду «Чесного двобою», де я міг, цілком імовірно, опинитися проти Джаї. У цьому не було б нічого чесного.
Охоронці й кухонні працівники пішли, але двері камер поки що залишались відчинені. Я заходився коло курячого рагу. Воно було смачне. Божечки, яке ж смачнюще. «Смачнятинка для моєї пузятинки», як казав, бувало, друзяка Берд, коли ми сиділи на велосипедах під маркетом «Зіп-Март» і ласували печивком «Твінкіз» або паличками «Слім Джимз». Я кинув погляд у сусідні двері й побачив Стукса, який жадібно їв, притиснувши руку збоку до обличчя, щоб куряча підлива не витікала через рану в щоці. Деякі картини з часу, проведеного в «Глибокій Малейн», назавжди врізались мені в пам’ять. І це — одна з них.
Коли моя миска спорожніла (і я без сорому зізнаюся, що вилизав її начисто, достоту як Джек Шпрот[69] із дружиною), я взяв свою порцію пирога і впився зубами. Мій пиріг був не з яблуками, а з заварним кремом. Зуби натрапили на щось тверде. Я подивився і побачив, що з крему стирчить недогризок олівця, обмотаний клаптиком паперу.
На мене ніхто не звертав уваги — всі зосереджено наминали свої наїдки, які так відрізнялись від нашої звичної їжі. Я запхав папірець із олівцем під сінник Хеймі. Він би не заперечував.
Оскільки камери були відчинені, ми могли вільно збиратися для балачок після бенкету. До моєї підійшов Айота. До нього приєднався Амміт. Вони оточили мене з обох боків, але я їх не боявся. Відчував, що мій королівський статус надійно захищає від їхніх зазіхань.
— Як ти збираєшся пройти повз нічних солдатів, Чарлі? — запитав Айота. Він ужив інше слово замість збираєшся, але я почув саме його.
— Не знаю, — зізнався я.
Амміт аж загарчав з досади.
— Принаймні поки що. Скільки їх, як ви думаєте? Разом із Келліном?
Айота, довгожитель у «Глибокій Малейн», замислився.
— Двадцять, максимум двадцять п’ять. Мало хто з Королівської гвардії став на бік Елдена, коли він повернувся в подобі Вбивці Польоту. Ті, хто цього не зробив, усі мертві.
— Ці теж мертві, — сказав Амміт, маючи на увазі нічних солдатів. І він мав рацію.
— Еге ж, але вдень — коли день там, нагорі — вони слабнуть, — зауважив Айота. — Блакитного сяйва навколо них стає менше. Ти, мабуть, помічав це, Чарлі.
Так, помічав, але доторк до того сяйва, навіть спроба доторку обов’язково закінчувалась паралізуючим шоком. Айота це знав. Усі інші теж. І шанси були проти нас. Перед першим раундом ми переважали їх чисельно. Тепер — ні. А якщо досидимось до закінчення другого раунду, то нас залишиться всього восьмеро. Або й менше, якщо хтось дістане такі важкі поранення, як Фрід чи Ґаллі.
— А-а, так ти ні трясці не знаєш, — розчаровано протяг Амміт, сподіваючись, як мені здалося, що я йому заперечу.
Заперечити було нічого, але я знав те, чого не знали вони.
— Послухайте мене, обидва, і передайте іншим. Вихід є. — Принаймні якщо Персі казав правду. — Якщо пройдемо повз нічних солдатів, ми ним скористаємось.
— А що за вихід? — запитав Айота.
— Поки що це не має значення.
— Припустімо, що вихід є. А як ми збираємось пройти повз цих синіх?
Знов за рибу гроші.
— Я думаю над цим.
Амміт плеснув рукою небезпечно близько біля мого носа.
— У тебе нічого немає.
Я не хотів викладати козирну карту, але не бачив іншого виходу. Я запустив руки у свою шевелюру й припідняв її, показуючи біляве коріння.
— Принц я обіцяний чи ні?
Тут уже їм заціпило. Айота навіть приклав долоню до лоба. Звичайно, коли він так наївся, то міг побути й великодушним.
2
Незабаром повернувся Персі разом зі своєю кухонною командою з двох чоловік у супроводі пари нічних солдатів. Їхні блакитні оболонки були помітно слабші — пастель, а не майже індиго, — значить, нагорі над нами вже зійшло сонце, хоча, мабуть, і приховане, як завше, товстим шаром хмар. Якби в мене був вибір між іще однією мискою курячого рагу і денним світлом, я б обрав денне світло.
«Легко говорити з повним черевом», — подумав я.
Ми поскладали свої миски й чашки у возик. Весь посуд сяяв, і це нагадало мені, як Радар колись, за кращих часів, вилизувала свою миску. Двері наших камер з гуркотом зачинились. Десь там, нагорі, день, а для нас — іще одна ніч.
69
Відомий англійський дитячий віршик про худого Джека Шпрота, який не міг їсти жирного, і його гладку дружину, яка не могла їсти пісного. Але разом вони до блиску вилизали тарілку: Джек злизав усе пісне, а дружина — все жирне.