— Не розумію, чому цей червоний жук прийшов до тебе, — сказав Ай. — Це тому, що ти принц?
Я похитав головою:
— Знаєш історію про мишку, яка витягла колючку з лапи лева?
— Ні.
— Як-небудь розповім. Коли ми звідси виберемось.
3
Наступного дня не було «тренувань», не було й бенкету. Зате був сніданок, і оскільки Персі був сам, я мав можливість передати йому записку на другій половині папірця, який він мені дав. Там було всього п’ять слів: «Як вийти з кімнати суддів?» Він не читав, просто запхав її кудись під мішкувату, схожу на блузу сорочку і далі покотив коридором свій возик.
Пішла чутка: «У принца Чарлі є план втечі».
Я сподівався, що коли нічні солдати наскочать до нас із перевіркою — навряд чи вдень, але таке траплялось, — то не відчують нової енергії й нашорошеності полонених гладіаторів. Мені здавалось, що цього не станеться; більшість із тих солдатів тупі, на мій погляд. Однак, Аарон не тупий, Верховний Володар теж.
Так чи інакше, жереб кинуто — звісно, за умови, що Джиміні Крікет[70] принесе мою записку Клаудії. Коли почнеться другий раунд, останні спадкоємці Ґаллієнів, разом із загоном сірих людей, можуть з’явитися біля воріт одержимого привидами міста. Якщо нам вдасться вибратися звідси й приєднатися до них, то в нас може з’явитися шанс на свободу, ба навіть на повалення істоти, яка захопила владу й прокляла цю колись благословенну країну Емпіс.
Я вирішив, що стоятиму за свободу. Я не хотів помирати в сирій камері або на кривавому бойовищі задля розваги Елдена та його дуполизів і не хотів також, щоб помер ще хтось із моїх друзів-в’язнів. Нас залишилось тільки п’ятнадцятеро. Ґаллі не стало в ніч бенкету — поки бенкет ще тривав, наскільки я зрозумів. Наступного дня після сніданку двоє сірих винесли його під наглядом нічного солдата, якого звали Лемміл, чи Ламмел, чи навіть Лемюель. Мені було байдуже. Я хотів його вбити.
Хотів повбивати їх усіх.
— Якщо є спосіб покінчити з цими нічними солдатами, краще знайди його швидше, принце, — сказав Амміт, коли забрали Ґаллі. — Не знаю, як Вбивця Польоту, але ота сучка, що отирається біля нього, Петра, не схоче довго чекати наступної бійні. Вона просто кайфує від цього.
«Кайфує від цього» — не зовсім те, що сказав Амміт, але він не помилився.
На вечерю наступного дня після бенкету дали шматки напівсирої свинини. Від самого погляду на свій шматок шлунок у мене перевернувся, і я мало не викинув свою вечерю у помийну дірку. Добре, що цього не зробив, бо в ньому була ще одна записка від Персі, написана тим самим почерком освіченої людини: «Відсуньте високу шафу. Двері. Можуть бути замкнені. Знищте це. Завжди до ваших послуг — Персіваль».
Негусто, але це все, чим я міг задовольнитися, та й те матиме сенс лише в тому разі, якщо ми спочатку дістанемось у кімнату суддів. Ми могли б якось упоратись із гнучкими палицями, однак спершу треба зробити щось із високою напругою, яка оточує наших загарбників. Але припустімо, ми це зробили.
Як убити їх, якщо вони вже мертві?
4
Наступного дня я зі страхом чекав сніданку, бо знав: коли Персі принесе ковбаски, це означатиме другий раунд, а я ще не придумав, що робити з блакитними парубками. Але принесли великі оладки, залиті якимсь ягідним сиропом. Я піймав свій, з’їв, а потім, скориставшись кухлем із дірочкою в дні, змив сироп з рук. Айота дивився на мене крізь ґрати своєї камери та облизував пальці, чекаючи, поки піде Персі.
Коли той пішов, Айота сказав:
— У нас є ще день, щоб поранені підлікувались, але якщо це буде не завтра, то точно післязавтра. Не більше трьох днів.
Він мав рацію, і всі залежали від мене. Це абсурд, що вони довірились старшокласнику, але їм був потрібен заклинатель дощу, і обрали мене.
Раптом я згадав, як тренер Гаркнесс казав: «Швидко впав і зробив мені двадцять жимів, ти, тринькало простору».
Оскільки кращої ідеї в мене не було і почувавсь я тринькалом простору, то й заходився відтискатись. Руки широко розставити. Повільно вниз, торкаючись підборіддям кам’яної підлоги, і повільно вгору.
— Навіщо ти це робиш? — запитав Стукс, спершись на ґрати й спостерігаючи за мною.
— Це заспокоює.
Подолавши початкову скутість (а також очікуваний протест тіла у відповідь на прохання виконати реальну роботу), ви справді це відчуєте. Рухаючись угору і вниз, я все думав про той сон: Лія тримає фіолетовий фен моєї матері. Віра в те, що відповідь на мою проблему — нашу проблему — міститься в сні, — це щось чародійське, але ж я прийшов у чарівне місце, то чому б і ні?
Ось невеличка примітка, не зовсім і примітка — просто чекайте, я зараз поясню. Влітку перед сьомим класом я прочитав книжку «Дракула». Прочитав ще й через настійливе наполягання Дженні Шустер, незадовго до того, як вона з родиною переїхала до Айови. Взагалі-то я збирався прочитати «Франкенштайна» (у мене була бібліотечна книжка), але вона сказала, що це нудятина, купа жахливої писанини з недолугою філософією. А от «Дракула», сказала вона, в сто разів краща, найкрутіша вампірська історія у світі.
Не знаю, чи мала вона рацію щодо цього (навряд чи можна серйозно ставитись до літературних суджень дванадцятирічної дівчинки, хоч вона й знається на жахастиках), але «Драк» був чудовий. І ось згодом, коли всі оті кровопускання-кровосмоктання, кілки, устромлені в серця, роти мерців, напхані часником, нарешті вивітрились у мене з голови, я згадав одну штуку, яку Ван Гельсінг[71] сказав про сміх, який він називав Король Сміх. Так от, він сказав, що Король Сміх ніколи не стукає у двері, а вривається в них. І ви погодитесь зі мною, якщо пригадаєте, як, побачивши щось смішне, не могли стримати сміху, і нетільки в той момент, а щоразу згадуючи. Мені здається, це повною мірою стосується і справжнього прозріння. Не існує сполучної ланки, на яку б ви вказали пальцем: «О, точно, я подумав про оце, і воно привело мене сюди». Прозріння не стукає і не питає, чи можна ввійти.
Я зробив двадцять відтискань, потім тридцять, і саме тоді, коли вже хотів плюнути на все це, сяйнула блискавка. Попередньої миті нічого не було, а наступної — ось вона, ідея, блиснула на всю потугу. Я підвівся й підійшов до ґрат.
— Я знаю, що нам робити. Не впевнений, що це спрацює, але іншого не випадає.
— Розкажи, — попросив Айота.
І я розповів йому про мамин фен, чого він взагалі не зрозумів: там, звідки він родом, жінки сушать волосся на сонці. Однак усе інше він схопив чудово. Як і Стукс, котрий усе чув із сусідньої камери.
— Передайте всім, — сказав я. — Ви обидва.
Стукс приклав долоню до чола і вклонився. Від тих поклонів мене досі аж у дрож кидає, але якщо це допомагає їм згуртуватися, то я вже ладен був потерпіти, доки знову не стану звичайним підлітком. Але насправді я не думав, що стану, навіть якщо все це переживу. Деякі зміни відбуваються назавжди.
5
Наступного ранку були ковбаски.
Персі завжди мовчки нас обслуговував, але того дня йому було що сказати. Він був лаконічний:
— Ї-і-і, ї-і-і.
Що я зрозумів як «їж, їж…»
Усі отримали по три ланки ковбасок. Мені дали чотири. І не тому, що я принц «Глибокої Малейн». У кожну був запханий дерев’яний сірник із сируватою голівкою. Два я сховав в одну брудну шкарпетку, два — в другу. Приблизно уявляв, для чого вони. І сподівався, що не помиляюся.
6
Знову потяглось марудне чекання. Нарешті двері відчинились. З’явився Аарон разом з Леммілем — чи як там його звали — і ще двома іншими.
— Виходимо, дитятка! — загукав Аарон, випроставши руки, щоб відчинити двері. — Гарний день для вісьмох, для решти поганий! Бігом, бігом!
70
71