У двері загрюкали. Крізь щілини по боках і знизу пробивалося яскраво-блакитне світло.
Повести було неважко, принаймні зараз, бо перед нами лежав лише один шлях. Я проштовхнувся крізь них, тримаючи ліхтар і почуваючись безглуздо, бо ніби корчив із себе Статую Свободи з її смолоскипом. Раптом мені щось стукнуло в голову, фраза з якогось воєнного фільму, який я бачив на ТСМ. Вона злетіла з вуст, перш ніж я подумав, що хочу її промовити. Думаю, в мене була істерика або нестримне піднесення:
— Вперед, сучі діти! Ви хочете жити вічно?[72]
Амміт засміявся і так сильно плеснув мене по спині, що я мало не впустив ліхтар, і тоді ми б опинились у тому, що в старих жахастиках полюбляли називати «жива пітьма».
Я рушив уперед. Усі пішли за мною. Грюкіт у двері приглух, а потім і зовсім стих. На нічних солдатів Келліна також чекала важуча робота — виламати двері, бо вони відчинялись назовні, а всередині їхніх аур насправді було малувато начинки… як ми тепер знали.
Благослови боже Персіваля, у чиїй записці не було остраху, як я спершу був подумав. Вона була спонуканням до дії: двері можна замкнути. Так і читалось: «за собою».
— Хто хоче жити вічно? — гаркнув Айота, і його рик повернувся до нас приглушеною луною, відбившись від плитки.
— Я, — озвалася Джая… і ви не повірите, ми засміялись.
Усі.
Розділ двадцять шостий
Тунель і станція. Шкрябання. Тролейбусне депо. Руда Моллі. Вітальна вечірка. Горе матері
1
Гадаю, що той тунель тягся милі півтори чи трохи довше від кімнати для суддів до того місця, де ми врешті з нього вийшли; але тоді, коли ми брели з одним-єдиним ліхтарем, який ледве освітлював шлях, він здавався нескінченним. Тунель весь час був спрямований угору, час від часу переривався короткими сходовими маршами — один на шість сходів, другий на вісім, третій на чотири. Потім він повернув праворуч під прямим кутом, знову з’явилися сходи, цього разу марш був довший. На той час Мерф більше не міг підтримувати Фріда, тому його поніс Амміт. Здолавши марш, я зупинився відхекатись, і Амміт наздогнав мене. Навіть не задихався, чортяка.
— Фрід каже, що знає, куди він виходить, — повідомив Амміт. — Скажи йому.
Фрід подивився на мене. У тьмяному світлі ліхтаря його обличчя являло собою жахіття з пухлин, синців і порізів. Усе те могло загоїтись, а ось рана на нозі була інфікована. Я відчував це з запаху.
— У старі часи я іноді приходив разом із суддями, — сказав Фрід. — Рефері, бічними суддями. Справа лікаря — порізи, переломи, розбиті голови, ну, розумієте. Це не було схоже на «Чесний двобій» — вбивство заради вбивства, але [слово, яке я не зміг перекласти] було досить грубим.
Решта нашої веселої команди з’юрмилась під нами на сходах. Ми не могли зупинятися, але нам треба було (мені треба було) знати, що нас чекає попереду, тож я легенько тицьнув дока кулаком, попросивши розповідати далі, але швидше.
— Ми не користувалися цим тунелем, щоб дістатися до «Поля монархів», але він частенько ставав нам у пригоді, коли ми йшли звідти. Особливо коли Емпіс програвав і ми чули крики розлюченого натовпу.
— Суддю на мило, — сказав я.
— Е-е?
— Пусте. Куди він виходить?
— У тролейбусне депо, звісно. — Фрід спромігся на слабку усмішку. — Бо, ти ж розумієш, коли Емпіс програвав матч, найрозумніше було тікати з міста якомога швидше.
— Як близько це тролейбусне депо до головних воріт?
Фрід сказав те, що я хотів почути й боявся, що не почую:
— Зовсім близько.
— Ходімо! — скомандував я. Я мало не вигукнув: «Бігом, бігом!», але прикусив язика. То був лексикон наших тюремників, і я не хотів користуватися їхньою принизливою термінологією. Ми знищили сімох із них. І що б там не трапилось у кінці тунелю, цей факт залишається фактом.
— У кого ще є відра з водою? — вигукнув я.
У шістьох були, але всі неповні. Я наказав їм стати позаду мене. Ми використаємо все, що в нас є, а потім зробимо що зможемо.
2
Нам трапився ще один сходовий марш, і Амміт, який зовсім захекався (нарешті!), коли ми його подолали, передав Фріда Айоті. Фрід попросив:
— Покиньте мене. Я просто баласт.
— Сиди тихо й сопи в дві дірочки. Прибережи дихалку кашу студити, — прогарчав Ай. Це могла бути каша, як у казці про Золотоволоску і трьох ведмедів, а міг бути й суп[73].
Тепер коридор крутіше пішов угору, як той, що вів на поле. Я сподівався, що ми скоро дійдемо до його кінця, бо резервуар для палива в ліхтарі майже спорожнів, а світло тьмяніло. І тут праворуч я почув шкряботіння й дряпання за плитками стіни. Зовсім поряд. Я згадав свій приречений на невдачу галоп до зовнішніх воріт, спотикання об могильні плити, і волосся на шиї стало дибки.
— Що це? — запитав Квіллі. — Звучить як…
Він не договорив, але всі ми знали, на що воно схоже: пальці. Пальці в землі, які продираються на звук нашої ходи.
— Не знаю, що це, — сказав я. Певно ж, збрехав.
Еріс сказала:
— Коли його розум каламутніє — Елдена, маю на увазі, — мертвим не лежиться на місці. Таке я чула. Можливо, це просто лякалка для дітей. Навіть якщо це правда, я не… не думаю, що вони дістануться сюди.
Я не був у цьому так упевнений. Я бачив, як із землі виринали руки, як мертві проривались у світ живих, а ще чув вищання іржавих петель, наче щось повставало зі склепів і гробниць. І, може, те щось було не одне.
— То все щури, — озвався Мезель. Він намагався говорити авторитетним тоном. — Може, миші-полівки або тхори. Все інше — то просто казочки дітей лякати. Як вона каже.
Насправді я не думав, що вони продеруться крізь плитки стіни між ними і нами, але мені значно полегшало, коли шкряботіння залишилось позаду. Якщо то було кладовище, то я принаймні приблизно уявив, де ми перебуваємо, і якщо не помилявся, ми й справді були зовсім близько біля воріт.
Коли ми дійшли до ще одного сходового маршу, крутого й довгого, ліхтар почав гаснути.
— Покиньте мене, покиньте, — стогнав Фрід. — Мені кінець.
— Заткнись, бо сам тебе прикінчу, — пригрозив, важко дихаючи, Ай і, тримаючи Фріда на руках, рушив сходами.
Я пішов за ним, решта — за мною. Нагорі була невеличка кімнатка з лавками по периметру і двері. Вони були замкнені, цього разу не зсередини. Це було б дуже просто. Ручка являла собою іржавий важіль. Амміт схопився за неї, повернув і потяг щосили. Вона відламалась.
— Чорт! — Він кинув її та оглянув свою скривавлену руку. — Аю, йди до мене! Ставай поруч і вжармо її!
Ай передав дока Фріда Кемміту й Квіллі, а потім утиснувся біля Амміта, плечем до плеча. Полум’я в ліхтарі востаннє звилось, немов останній подих помираючого. Якусь мить я бачив наші тіні на білих плитках, аж раптом ми поринули в суцільний морок. Джая застогнала.
— Разом! — прогарчав Амміт. — На «три» гати так, як ніколи не гатив у своєму чортовому житті! Раз… два… ТРИ!
На мить зблиснуло світло, коли двері здригнулись в одвірку, а потім ми знов опинились у пітьмі.
— Ти можеш гахнути сильніше, ти, суча… — манда? пизда? Я почув те і те вперемішку. — На три! Раз… два… ТРИ!
Засуви на дверях, мабуть, були добрячі, бо витримали. Піддалися петлі, і двері відлетіли назад. Айота з Аммітом вийшли, спотикаючись. Ай упав на коліна, і Амміт допоміг йому підвестися. Ми пішли слідом за ними.
— Слава вишнім богам! — вигукнув Окка.
Його голос відгукнувся луною з глибин якогось великого простору: ава-ава і ам-ам. За мить нас огорнула хмара шкірястих крил.
3
72
«Сталінград: Собаки, ви хочете жити вічно?» — західнонімецький фільм 1959 року, знятий Френком Вісбаром за однойменним романом Фріца Весса. Фільм розповідає про Сталінградську битву. Назву взято зі слів Фрідріха Великого, які він вигукнув, коли побачив, як його солдати тікають у битві при Коліні в 1757 році: «Ви, прокляті негідники, хочете жити вічно?» Ці слова також приписують американському сержанту-майору морської піхоти Деніелу Дейлі. Він звернувся з ними до солдатів своєї роти перед битвою з німецькими військами при Белло-Вуд (Франція) під час Першої світової війни. Це була перша велика битва американської армії в Першій світовій війні, яка стала ключовим елементом в історії Корпусу морської піхоти США.
73
Ідеться про старовинну англійську приказку