— Нє, міледі з роду Ґаллієнів, я не мала на увазі жодної неповаги, але зачекайте хвилинку. Будь ласка. Для мене.
Лія наче задумалась, а потім відступила. Еріс підійшла до велетки й розставила ноги, щоб вилізти на одну з розчепірених ножищ. Вона задерла свою брудну спідницю і помочилась на брезклу білу плоть стегна Хани. Коли відійшла, по її щоках котилися сльози. Вона повернулась обличчям до нас:
— Я прийшла на південь із села Вайва, місця, про яке ніхто не чув і вже не почує, бо ця чортова сука спустошила його, вбивши десятки людей. Серед них були мій дідусь і моя мати. А тепер робіть що хочете, міледі. — Й Еріс справді присіла в реверансі.
Я підійшов до Айоти з кухарем, який тремтів усім тілом. Побачивши мене, Ай приклав долоню до чола, кухар теж.
— Ти подужав не одного, а двох гігантів, — сказав Айота. — І навіть якщо проживу довго (розумію, що шансів небагато), я цього ніколи не забуду. І Еріс, яка напісяла на неї. Дивно, що твоя собака не хоче того самого.
Лія підійшла до велетки, високо підняла меч і різко опустила. Вона була принцесою і спадкоємицею престолу, але у вигнанні виконувала роботу простої селянки, тому була сильна. Однак їй довелось тричі вдарити мечем, щоб відрубати голову Хани.
Вона опустилась на коліна, витерла зброю шматком пурпурової сукні велетки і вклала меч у піхви. Потім підійшла до Айоти, який вклонився їй і відсалютував. Коли він випростався, Лія вказала на двадцятифутову мертву велетку, а потім на висохлий фонтан.
— До ваших послуг, міледі, і більш ніж охоче.
Він підійшов до тіла. Хоч яким сильним і великим він був, довелось піднімати відтяту голову обома руками. І він аж хитнувся, коли кинув її до фонтана. Еріс цього не бачила, вона ридала в обіймах Джаї.
Айота голосно крекнув: «ГЕХ!» — і його сорочка репнула по швах, коли він швиргонув голову. Вона бебехнула у фонтан і витріщилась розплющеними очима на дощ. Наче ґарґулья, яка стрілась мені дорогою сюди.
5
Ми йшли звивистою доріжкою, тепер уже на чолі зі мною. Над нами бовваніла задня стіна палацу, і знову я відчував, що палац — жива істота. Може, він і дрімає, але з одним розплющеним оком. Я міг заприсягнутися, що деякі башточки перемістились. Те саме стосувалось і сходових маршів, які перехрещувались, і парапетів, що здавались кам’яними — аж раптом в одну мить уже виблискували темно-зеленим склом із чорними звивистими фігурами всередині. Я пригадав вірш Едґара По про палац із привидами, звідки постійно вибігав мерзенний натовп, щоб реготатися, та більше не всміхатись[75].
Тут ініціали містера Боудітча залишились. Побачити їх було все одно що зустріти друга в небезпечному місці. Ми підійшли до червоних вантажних воріт і скупчення пошкоджених вагонів біля них, а потім до темно-зелених аркбутанів. Я повів свій загін навколо них, і хоч це зайняло трохи більше часу, ніхто не нарікав.
— Ще голоси, — тихо сказав Айота. — Чуєш?
— Так, — сказав я.
— Хто це? Демони? Мерці?
— Не думаю, що вони можуть нам зашкодити. Але тут явно є якась сила, і ця сила недобра.
Я подивився на Лію, яка правою рукою зробила швидкий круговий жест: швидше. Це було зрозуміло: не можна марнувати цінне денне світло. Але я мусив показати їй. Вона повинна побачити, бо побачити — значить почати розуміти. Необхідність прийняти вперто заперечувану правду.
6
Звивиста доріжка привела нас до басейну в оточенні пальм, листя яких тепер мляво лежало під дощем. Я бачив високий стовп у центрі сонячного годинника, але зверху на стовпі більше не було сонця. Через те що Радар проїхалась годинником, сонце тепер дивилось в інший бік. А з цього боку на ньому були зображені два місяці Емпісу. У них теж були обличчя, очі теж рухались… назустріч одне одному, ніби оцінюючи відстань, яка залишалась між ними. Я бачив останню мітку містера Боудітча, АБ, зі стрілкою на вершині літери А, яка вказувала просто на сонячний годинник.
І басейн.
Я повернувся до свого маленького загону:
— Принцесо Ліє, будь ласка, ходіть зі мною. Всі інші залишайтесь тут, доки я не покличу. — Я нахилився до Радар: — Ти теж, дівчинко. Залишся.
Запитань чи протестів не було.
Лія йшла поряд зі мною. Я підвів її до басейну й жестом попросив подивитись. Вона побачила те, що лишилось від русалки, яка лежала під водою, у слідах розкладення. Побачила древко списа, яке стирчало з живота Ельзи, і клубок нутрощів, що випливав звідти.
Лія здавлено застогнала, що було б криком, якби могло вирватись у неї з горла. Вона затулила очі руками й упала на одну з лавок, де сиділи емпісаріанці, які колись приїжджали з далеких міст і сіл помилуватись цією чудовою істотою, що плавала в басейні, і, можливо, послухати її спів. Спершись ліктями на коліна й заховавши обличчя в долонях, вона й далі здавлено стогнала, і ці звуки здавались мені жахливішими — розпачливішими — за справжні ридання. Я поклав руку їй на спину, раптом злякавшись, що неспроможність на повний голос висловити горе може вбити її, як задуха може вбити людину, що вдавилася грудкою їжі.
Нарешті вона підвела голову, знову подивилась на каламутно-сірі останки Ельзи, потім підняла обличчя до неба. Краплі дощу й сльози стікали по її гладеньких щоках, по шраму на місці рота, по червоній виразці, яку вона мала роз’ятрювати, щоб поїсти, незважаючи на супутній біль. Вона здійняла кулаки до сірого неба й потрясла ними.
Я ніжно взяв її руки в свої. Здавалось, що я тримаю камені. Врешті вони розслабились і стиснули мої руки. Я чекав, доки вона подивиться на мене.
— Її згубив Вбивця Польоту. Якщо не сам, то це було зроблено за його наказом. Бо вона була прекрасна, а сила, яка ним керує, ненавидить усе прекрасне: метеликів-монархів, гарних людей, таких як Дора, що колись були цілими людьми, саму країну, якою ти маєш правити. Він любить насильство, біль і вбивство. Любить сірість. Коли ми його знайдемо — якщо знайдемо — ти вб’єш його, якщо я загину?
Вона недовірливо дивилась на мене, в очах стояли сльози. Нарешті вона кивнула.
— Навіть якщо це Елден?
Вона замотала головою з такою ж люттю, як і раніше, і вирвала свої руки з моїх. А з басейну, де лежала мертва русалка, почулося відлуння голосу Лії, сумне й тремтливе:
— Він би ніколи не вбив Ельзу, він любив її.
«Ну що ж, — подумав я, — це хоча б не категоричне “ні”».
Час минав. Залишалось кілька годин денного світла, але я не знав, чи треба місяцям цілуватись саме над Емпісом, щоб відчинився Темний Колодязь, бо, наскільки мені було відомо, з таким же жахливим результатом вони могли пройти й на другому боці цього світу. Очі Белли й Арабелли на високому центральному стовпі сонячного годинника бігали туди-сюди, немов підкреслюючи цю думку.
Я озирнувся і покликав решту команди.
7
Ми обійшли сонячний годинник, але не всі: Радар протупала просто по ньому, зупинившись біля центрального стовпа, щоб помочитись, що нагадало мені Еріс і повержену велетку.
Звивисті доріжки зливались в одну широку центральну доріжку. Вона закінчувалась біля семи дверей. Я штовхнув ті, що посередині, а вони виявились зачиненими. Я наказав їм відчинитись іменем Лії з роду Ґаллієнів, емпісаріанською версією «Сезаме, відчинись», і вони відчинились. Цього я чекав, але сталось і дещо несподіване. Здавалось, будівля сахнулася від імені принцеси. Я це не побачив, а відчув, так само як відчув хвилю під ногами, коли Хана всіма своїми шістьома чи сімома сотнями фунтів мертвої ваги гримнулась на землю.
Клубок шепітких голосів, який нав’яз не так у вухах, як у голові, раптом замовк. Я був не настільки дурний, щоб повірити, ніби весь палац очистився від злих духів — був підданий екзорцизму, як я сказав Айоті, — але я зрозумів, що не тільки Вбивця Польоту має силу. «Ефект був би більший, якби вона сама промовляла потрібні слова», — подумав я, але, певна річ, Лія не могла.
75
Вірш «Дім привидів» з оповідання Едґара По «Падіння дому Ашерів» у перекладі Майка Йогансена: