Тато зітхнув:
— Він же не хлопчик, який упав з дерева і зламав руку. Він старий. Може вже ніколи не стати на ноги. Ти про це не думав?
Я не думав і не бачив причин починати.
— Знаєш, як кажуть у твоїй програмі? Проживати по одному дню.
Він тихо засміявся:
— А ще в нас кажуть: минуле — це історія, а майбутнє — загадка.
— Чудовий вислів, тату. То що, з бейсболом вирішили?
— Так, але потрапляння в команду штату наприкінці сезону мало б гарний вигляд в аплікаційній формі для вступу в коледж. Ти ж розумієш це, так?
— Розумію.
— А що з американським футболом? Теж думаєш кидати?
— Поки що ні. — Принаймні в американському футболі не треба мати справу з тренером Гаркнессом. — Тренування почнуться в серпні, а до того часу містерові Боудітчу може стати краще.
— Або ні.
— Або ні, — погодився я. — Майбутнє — загадка.
— Так і є. Як згадаю той вечір, коли мама вирішила пройтися до Зіппі…
Він замовк. Я теж не знав, що сказати.
— Чарлі, зроби для мене одну річ. Приходив журналіст із «Віклі Сан», просив твої контакти. Я не дав, але взяв його номер. Він хоче від тебе інтерв’ю про порятунок Боудітча. Людська небайдужість і все таке. Я думаю, варто його дати.
— Та то ж не я його врятував, а Радар…
— Так йому й скажеш. Але якщо в коледжів, куди ти подаватимешся, виникне запитання, чому ти покинув бейсбол, така стаття…
— Я зрозумів. Диктуй номер.
Він продиктував, а я записав у контактах.
— Вечеряти додому прийдеш?
— Одразу, як погодую вечерею Радар.
— Добре. Люблю тебе, Чарлі.
Я відповів, що теж його люблю. Що було правдою. Хороший чоловік мій тато. У нього був складний період, але він його подолав. Не кожному це вдається.
8
Нагодувавши Радар і пообіцявши повернутися завтра рано-вранці, я подався до сараю. Насправді не дуже хотілося туди йти. У повзучих сутінках прохолодного квітневого вечора та малá споруда без вікон випромінювала щось вкрай неприємне. Але я себе змусив. Став перед дверима з навісним замком і прислухався. Ані шкрябання, ані химерного дріботіння, наче від якогось прибульця в науково-фантастичному кіно. Гатити в двері кулаком не хотілося, тому я себе примусив. Двічі. Сильно.
Нічого. І це було полегшення.
Я сів на велик, поїхав униз пагорбом по вулиці Платановій, закинув бейсбольну рукавицю на горішню полицю шафи, але дверей одразу не зачинив — трохи подивився на ту рукавицю. Хороша гра бейсбол. Нема нічого кращого, ніж прорватися наприкінці дев’ятого інінгу й здобути перемогу, і нема нічого кращого, ніж їхати додому автобусом після виїзду на матч і великої перемоги, коли всі навколо сміються, галасують і дуркують. Тож так, трохи шкода, але насправді не дуже. Я згадав вислів Будди: все змінюється. І вирішив, що в цих двох словах криється велика істина. Ну дуже велика.
Я зателефонував журналістові. Газета «Віклі Сан» була безплатним виданням, у якому декілька місцевих новин і спортивних сюжетів тонули в морі рекламного лайна. Біля дверей крамниці Зіппі завжди височіла кучугура цих газет під табличкою «ВІЗЬМІТЬ ОДНУ» (а якийсь дотепник дописав: «ЗАБИРАЙТЕ ВСІ»). Репортера звали Білл Гаррімен. Я відповів на його запитання, знову віддавши всі лаври Радар. Містер Гаррімен запитав, чи можна сфотографувати нас із нею вдвох.
— Ой, а я не знаю. Треба спитати дозволу в містера Боудітча, а він у лікарні.
— Спитай його завтра-післязавтра. Зможеш? Мені скоро подавати статтю, щоб її надрукували наступного тижня.
— Спитаю, якщо випаде нагода, але мені здається, в нього ще одна планова операція. Мене можуть до нього не пустити, а без його дозволу ніяк.
Я не хотів, щоб містер Боудітч на мене розлютився, а він справляв враження людини, яку легко розлютити. Згодом я подивився в словнику, як називають таких людей, як він. «Мізантроп».
— Зрозуміло, зрозуміло. Дай знати одразу, як щось з’ясуєш. Слухай, а це не ти торік у листопаді забив переможний тачдаун у матчі проти «Стенфорд Преп» у Теркі-боулі?
— Я. Але то ж не був матч типу «Перша десятка Спорт-Центру» чи щось таке. Ми були на їхній лінії двох ярдів, і я просто заштовхнув м’яч.
Він розсміявся:
— Скромник! Я таких люблю. Подзвони мені, Чарлі.
Я пообіцяв, поклав трубку й спустився подивитися з татом телевізор перед тим, як робити домашку. Цікаво було, як там Радар. Я сподівався, що добре. Звикає до нового розпорядку. І знову згадався вислів Будди. Хороші слова, добре їх собі повторювати.
Розділ четвертий
Візит до містера Боудітча. Енді Чен. Підвал. В інших новинах. Зустріч у лікарні
1
Коли я наступного ранку з’явився в будинку номер один на вулиці Платановій, Радар вітала мене дуже радісно, але вже не так несамовито. І це навело мене на думку, що вона звикає до нового порядку. Вона виконала всі необхідні ранкові процедури, поглинула сніданок (тато приніс додому 25-фунтовий мішок її корму), а потім зажадала гратися з мавпочкою. Коли їй це набридло, я ще мав трохи часу, тож пішов у вітальню подивитися, чи працює вінтажний телевізор. Трохи згаяв часу, шукаючи пульт, але зомбоящик містера Боудітча був, звісно, з допультової епохи домашніх розваг. Під екраном стирчали дві великі ручки. Та, що праворуч, була з цифрами — мабуть, номери каналів, припустив я, — тому я крутнув ту, що зліва.
Гудіння телевізора вселяло не таку тривогу, як шуми з сараю, але все одно трохи бентежило. Я відступив назад, сподіваючись, що він не вибухне. Через якийсь час на екрані проступило шоу «Тудей» — Метт Лауер і Саванна Ґатрі базікали з двома політиками. Картинка була не 4К[12], навіть не 1К. Але принаймні то було щось. Я спробував совати антену, яку місіс Сильвіус назвала рогами. Повернув в один бік, і картинка поліпшилася (несуттєво). Крутнув в інший, і шоу «Тудей» розчинилося в сніговій завірюсі. Я зазирнув за сам ящик. У кожусі було повно дірочок для виходу тепла — а його виділялося чимало, — і крізь них я побачив помаранчеве світіння трубок. Я не сумнівався, що саме вони й видавали те гудіння.
Я вимкнув телевізор, думаючи, як, мабуть, дратує вставати щоразу, коли хочеш перемкнути канал. Я сказав Радар, що мушу йти до школи, але спочатку потрібна ще одна фотка. І простягнув їй мавпочку.
— Ти не могла б узяти її в зуби? Це так симпатично.
Радар з радістю виконала прохання.
2
Потреба йти на тренування з бейсболу відпала, тому я вже в середині дня був у лікарні. В реєстратурі спитав, чи до Говарда Боудітча пускають відвідувачів — раніше медсестра казала, що йому буде потрібна ще операція. Жіночка в реєстратурі перевірила щось на моніторі й повідомила, що я можу до нього піднятися. Та коли я розвернувся в бік ліфтів, попросила зачекати — вона має для мене один папірець, треба заповнити. Їм потрібні мої контактні дані «для екстрених випадків». Пацієнтом, який про них запитував, був Говард Адріан Боудітч. А мене записали як Чарльза Реда.
— Ви ж Ред, правильно? — уточнила жіночка.
— Трохи не так: Рід, а не Ред. — Закресливши, я написав друкованими літерами «Рід». — Він сказав вам звертатися до мене? Хіба в нього більш нікого нема? Типу брата чи сестри? Бо навряд чи я досить дорослий, щоб приймати якісь важливі рішення, типу коли… — закінчувати я не хотів, а вона й не вимагала.
— Перед операцією він підписав ВВР[13]. А така форма потрібна лише для того, щоб ти йому щось приніс.
— А що таке ВВР?
Вона розповіла. Я про таке насправді знати не хотів. На моє запитання про родичів вона не відповіла. Мабуть, сама не знала — звідки їй знати? Я вписав у формуляр свою домашню адресу, мейл і номер мобільного. А потім піднявся ліфтом, міркуючи, що я дохріна всього не знаю про Говарда Адріана Боудітча.