— Тримай оту жінку, Еріс, — гаркнув Айота. — Не давай їй ворушитись, доки вона нас усіх не вбила.
Еріс потяглась через Радар і через Лію, яка зігнула коліна й напівприсіла. Еріс обійняла Джаю.
— Заплющ очі, люба. Заплющ очі й уяви, що все це сон.
Джая заплющила очі й схопила Еріс за шию.
Повітря тут було прохолодніше, а я був мокрий од поту. Я почав тремтіти. «Заточишся, — прошепотів голос, пропливши повз мене прозорим шарфом. — Заточишся і посковзнешся, посковзнешся і впадеш».
Піді мною кам’яна підлога була тепер лише маленьким квадратиком у сутінках. Дув вітер, і скрипіли то кам’яні, то скляні боки шпиля.
«Заточишся, — шепотіли голоси. — Заточишся і посковзнешся, посковзнешся і впадеш. Точно впадеш».
А ми все піднімались, що здавалось мені якоюсь дурістю, бо Вбивця Польоту десь унизу під нами; але було вже пізно міняти курс. Я тільки міг сподіватись, що Лія знає, що робить.
Ми проминули могутні опори з тесаного каменю, вкриті товстим шаром пилу, і тепер з усіх боків нас оточувало зелене скло, в якому звивалися чорні фігури. Стіни обступали дедалі тісніше.
І тут платформа раптом зупинилась.
Шпиль над нами звужувався й губився десь у темряві. Щось там мріло у вишині, може, майданчик, але до нього було не менше сорока футів над завислою платформою, де ми з’юрмились навколо моєї собаки, яка щомиті могла рвонути з місця. Під нами зяяла прірва.
— Що відбувається? — запитала Еріс. — Чому ми зупинились?
Її голос був тонким від жаху. Джая сіпнулась у неї в руках і знову штовхнула Айоту. Він шалено замахав руками, щоб зберегти рівновагу.
— Краще запитай, як ми, в біса, звідси виберемось! — прогарчав він. — Оце те, що називається пре-дикий-дикамент[76]. Влипли, коротше.
Лія з тривогою дивилась угору, не зводячи очей зі срібного кабелю.
— Розігнались одні покласти край вселенському злу, — сказав Ай і щиро розсміявся. — Виперлись на верхотуру в чотириста футів і застрягли, збившись докупи, як вівці.
Я вже подумував, чи не крикнути: «Піднімись іменем Лії з роду Ґаллієнів», розуміючи, що це абсурд, і все ж наміряючись так зробити; аж раптом платформа сіпнулась і ожила. Цього разу вже я замахав руками, щоб не беркицьнутись за борт. Думаю, що цим би й скінчилось, якби Лія не вхопила мене за шию. Вхопила досить міцно, на кілька секунд мені аж дух забило, але за таких обставин скаржитись не випадало.
Радар підскочила, і ми всі синхронно хитнулись. Здавалось, платформа й справді стискалась навколо нас. До вигнутих стінок шпиля вже можна було легко доторкнутися. Я дивився, як наближається майданчик, і молився, щоб до нього можна було дістатися, перш ніж ліфт знову зупиниться або почне падати.
Все обійшлось. Платформа зупинилась біля майданчика з легким стуком, пролунав ще один передзвін — тут він був гучніший, — і Радар стрибнула, сильно вдаривши задом Лію та штовхнувши її на Еріс і Джаю. Вони балансували над мороком. Я потяг Лію однією рукою, а Джаю — другою. Айота вхопив Еріс, і ми купою вивалились на майданчик, наче клоуни з машинки в цирку. Айота зареготав. Я теж. Еріс і Джая також засміялися, хоча Джая — крізь сльози. Всі обнімалися.
Лія притулилась обличчям до спини Радар і простягла руку. Я взяв її і стиснув. Вона стиснула мою у відповідь.
— Я б бажав дещо знати, — промовив Айота. — Хотілося б дізнатися, де це ми опинились і якого біса сюди притарабанились.
Я вказав на Лію і здвигнув плечима: це її справа, не моя.
2
Майданчик був маленький, без поруччя, але ми могли стати в ряд, що безпечніше, ніж юрмитись усім на платформі зі щирого золота розміром шість на шість. І ця платформа тепер почала повертатись на підлогу, покинувши нас у цій халепі.
Лія показала праворуч. Айота був перший у ряду, тож перший і рушив у тому напрямку, поглядаючи вниз у темряву провалля і на платформу-ліфт, що віддалялась. Решта йшла слідом; Джая рішуче дивилась прямо перед собою на дальній бік шпиля. Ми тримались за руки, наче гірлянда паперових ляльок. Навряд чи це було розумно, бо перший, хто втратив би рівновагу, потяг би за собою в провалля всю вервечку, але нас це не зупиняло.
У кінці майданчика була невисока арка. Айота нахилився, відпустив руку Еріс і, напівприсівши, зайшов у неї. За ним — Радар, потім — Джая і Лія. Я зайшов останнім, кинувши прощальний погляд униз на платформу, що вже майже зникла з очей.
По той бік арки був ще вузький місточок, а за ним — ще провалля. Ми піднялись майже на вершину центрального шпиля, а тепер опинились на вершині шпиля, розташованого праворуч. Лія пробралась у голову нашої маленької колони, і по дорозі кожен притримував її за талію. Я чув, як вона захекано відсапувалась носом. Я загадався, скільки ж сил їй знадобилося, щоб усе вимовити, і коли вона востаннє їла. Зараз вона явно трималась на самому характері… але це можна було сказати про всіх нас.
— Хіба ти не рада, що пішла? — прошепотів я до Джаї, коли ми знову рушили, потихеньку човгаючи тепер уже навколо вершини другого шпиля.
— Заткніться, мій принце, — прошепотіла вона у відповідь.
Місточок закінчувався біля ще однієї арки на дальньому боці шпиля, загородженої дерев’яними дверима в не більш ніж п’ять футів заввишки. Чарівні слова тут були не потрібні. Лія витягла засув і обома руками підняла подвійну защіпку. Поза сумнівом, вона бувала тут раніше. Я уявляв, як вони з Елденом у дитинстві — наймолодші в сім’ї, до яких майже нікому не було діла, — досліджували палац, що розкинувся на сімдесяти чи й ста акрах, відшукували його старовинні секрети, ризикуючи вбитися на тій платформі (як вони взагалі примудрялися крутити колесо, яке її рухає?) чи в багатьох інших небезпечних місцях. Просто диво, що вони не загинули під час якоїсь вилазки. Наслідком цих думок було те, що для всіх нас було б краще, якби Елден тоді таки загинув.
Коли двері відчинились, ми почули шум вітру надворі. Його постійний низький стогін нагадав тужливі завивання Хани, коли вона тримала тіло вбитої дочки. Майданчик за дверима міг умістити тільки одну людину (або, як мені подумалось, двох малих допитливих дітей, які стояли близько одне до одного).
Лія пішла перша. Я рушив за нею і побачив, що ми опинились біля устя вузького ствола, який, схоже, йшов до самого рівня землі. Ліворуч від нас була стіна з кам’яних блоків. Праворуч — хвилясте зелене скло з отими чорними капілярами, які ліниво пливли вгору. Скло було товсте й темне, але денного світла, яке пробивалось крізь нього, було достатньо, щоб побачити шлях донизу: вузькі сходи, які закручувались тугою спіраллю. Поручнів не було. Я простяг руку й торкнувся пальцями скла. Результат був приголомшливий. Чорні вусики моментально зібрались у хмару й кинулись до місця дотику. Я поспішно відсмикнув руку, і чорні нитки відновили свою ліниву блуканину.
«Але ті тварюки нас бачать або відчувають, — подумав я. — І вони голодні».
— Не торкайтеся скляної стіни, — попередив я інших. — Не думаю, що вони дістануть нас крізь скло, але нема сенсу їх дратувати.
— Що значить дратувати? — запитала Джая.
— Нічого особливого, головне — не торкайтеся скляної стіни.
Лія, яка тепер була на кілька кроків нижче від мене, знову зробила обертальний жест, наче суддя, який сигналізує про хоумран.
Ми почали спуск.
3
Сходи були кращі, ніж платформа ліфта, — не такі страшні, — та все одно небезпечні. Вони були круті, а постійний рух по колу викликав у всіх (крім хіба що Радар) запаморочення. Ліпше було не дивитися вниз по центру спіралі, бо це тільки посилювало крутіння в голові. За Лією і мною йшли Радар, Айота, потім Джая. Еріс замикала ходу.
Зійшовши вниз сходинок на сто, ми натрапили ще на одні невисокі двері. Лія їх проминула, а мені було цікаво. Я зазирнув у довгу кімнату, затхлу й запилюжену, наповнену невиразними фігурами, деякі були запнуті простирадлами. Думка про те, що я дивлюсь на величезне горище, спершу збентежила, але потім я зрозумів: воно має бути в кожному палаці. Просто ніхто не завдає собі клопоту згадувати про це в казках.