«Ось іще казка, — подумав я. — Для дорослих, не для дітей. Нема тут ані великого злого вовка, ані велетня, ані Румпельштільцхена. Ота версія Ктулху над кожною аркою — чи не є вона втіленням Гогмагога? Першосвященник Древніх, що снить зловісні сни серед руїн Р’льєга?[77] І чи не до нього звернеться Елден про наступну угоду?»
Лія зупинилась, рушила до лівого проходу, стала, рушила до центрального проходу, знову завагалась. Вона дивилась уперед. А я — вниз, на підлогу, де бачив сліди в пилюці, які вели в правий тунель. Саме цим шляхом пішов Вбивця Польоту з почтом; але я чекав, щоб побачити, чи вона згадає. Вона згадала. Ввійшла в правий прохід і рушила далі. Ми пішли слідом. Запах — сморід, зловонний дух — став іще дошкульнішим, гудіння було не гучніше, але всепроникніше. З тріщин у стінах виростали в’ялі, безформні гриби, білі, немов пальці мерця. Вони оберталися, слідкуючи за тим, як ми проходимо. Спершу я подумав, що мені ввижається. Але ж ні.
— Це жахіття, — озвалась Еріс. Голос у неї був тихий, спустошений. — Я думала, що «Малейн» — це погано… і поле, де нам доводилось битись… але то було ніщо порівняно з оцим.
І на те нічого було сказати, бо вона мала рацію.
Ми йшли все далі, дорога весь час вела вниз. Запах ставав чимдалі гидкішим, а гул постійно наростав. Тепер він був не тільки в стінах. Я відчував його в центрі мозку, де він здавався не звуком, а чорним світлом. Я зовсім не уявляв, де ми перебуваємо, відносно світу вгорі, але ми точно минули межі палацу. Давно минули. Сліди розсіялись і зникли. В таку далечінь пилюка не долітала, не було тут і павутини. Навіть павуки повтікали з цього забутого Богом місця.
Стіни змінювались. Подекуди камені були замінені великими темно-зеленими скляними блоками. В їхній товщі звивалися й комашилися товсті чорні вусики. Один кинувся до нас, і його безголова передня частина розкрилася, ставши ротом. Еріс тихо скрикнула. Радар тепер трималась так близько біля мене, що моя нога на кожному кроці терлась об її бік.
Нарешті ми опинились у великому склепінчастому приміщенні з темно-зеленого скла. Чорні вусики були в стінах повсюди, стрімголов влітаючи й вилітаючи з дивних різьблених фігур, які змінювались під поглядом. Вони звивались і вигинались, утворювали фігури… обличчя…
— Не дивись на тварюк, — порадив я Еріс. Я гадав, що Лія вже знає це: якщо вона згадала дорогу сюди, то, звісно ж, пам’ятає й ці химерні, мінливі форми. — Я думаю, вони гіпнотизують.
Лія стояла посередині цього гидкого нефа і спантеличено роззиралась. Він був оточений проходами, кожен з яких пульсував зеленим світлом. Їх було дванадцять.
— Думаю, не зможу, — сказала Еріс. Її голос перетворився на тремтливий шепіт. — Чарлі, вибач, але думаю, що не зможу.
— Ти й не повинна. — Звук мого голосу був пласким і дивним, мабуть, через гудіння. Він звучав як голос Чарлі Ріда, який погоджувався на гидкі витівки, придумані друзякою Бердом… а потім додавав і кілька власних. — Повертайся, якщо можеш знайти дорогу. Стій тут і чекай нас, якщо не можеш.
Лія зробила повний оберт навколо себе, зазираючи по черзі в кожний прохід. Потім вона подивилась на мене, підняла руки й похитала головою.
Не знаю.
— Ви доходили сюди, еге ж? Далі Елден ішов без тебе.
Так.
— Але врешті повертався.
Так.
Я уявив, як вона чекала тут, у цій дивній зеленій камері з химерним різьбленням і чорними тварюками, які гарцюють у стінах. Дівчинка, яка трималася стійко — трималася рішуче, — незважаючи на цей підступний гул. Чекала тут сама.
— Ти приходила з ним не раз?
Так. Потім вона показала вгору, чого я не зрозумів.
— А після того він приходив без тебе?
Довга пауза… потім:
Так.
— І настав час, коли він не повернувся.
Так.
— І ти не пішла за ним? Може, до цього місця, але не далі? Не наважилась.
Вона затулила обличчя. Цього було достатньо для відповіді.
— Я йду, — випалила Еріс. — Вибач, Чарлі, але я… я не можу.
Вона втекла. Радар побігла за нею до входу, що ним ми сюди зайшли, і якби собака пішла з Еріс, я б не кликав її назад. Тепер гул проникав у кістки. Було сильне передчуття, що ми з Лією більше ніколи не побачимо білого світу.
Радар повернулась до мене. Я став на коліна та обняв її, радіючи до нестями.
— Ти подумала, що твій брат загинув.
Так. Потім вона стиснула горло, і з нього вирвались гортанні слова:
— Загинув. Загинув.
Той, ким я став — ще ставав, — був старший і мудріший, ніж старшокласник, який з’явився тут на маковому полі. Цей Чарлі — принц Чарлі — розумів, що Лія має в це вірити. Інакше провина за те, що вона не спробувала врятувати його, буде для неї нестерпна.
Проте я подумав, що вона вже тоді все знала.
6
Підлога була з полірованого зеленого скла, товща якого здавалась бездонною. Під нами кишіли чорні тварюки, й навіть сумніву не виникало, що вони голодні. Тут не було пилу і, відповідно, жодного сліду. Якщо вони й лишили по собі якісь сліди, то прислужники Вбивці Польоту все повитирали на випадок, якщо хтось — ми, наприклад, — спробує їх переслідувати. Оскільки Лія не могла згадати, неможливо було сказати, який саме коридор із дванадцяти вони обрали.
Хоча… либонь, можливо.
Я згадав, як жінка з мушкою біля рота репетувала: «На коліна, стара кров! На коліна, стара кров!» Її звали Петра, і вона носила зелену шовкову сукню. Я дістав знайдений клапоть і простяг його Радар, яка обнюхала його без особливого ентузіазму — на неї теж впливали гудіння і чорні тварюки у склі. Але вона була моєю єдиною надією. Нашою єдиною надією.
— Котрий з них? — запитав я і вказав на тунелі.
Вона не ворухнулась, тільки дивилась на мене, і я зрозумів, що через жахливу атмосферу цього місця я просто отупів. Радар знає кілька команд, але команди «Котрий з них?» у цьому наборі нема. Я знову підніс шматок сукні їй до носа:
— Шукай, Радар, шукай!
Цього разу вона опустила ніс до підлоги. Одна з чорних фігур наче кинулась на неї, і собака відскочила, але потім знов опустила ніс — моя хороша собачка, моя хоробра собачка. Рушила до одного з тунелів, позадкувала і перейшла до наступного праворуч. Потім повернулась до мене й загавкала.
Лія не вагалась. Вона рвонула в той тунель. Я — за нею. Зелена скляна підлога в цьому тунелі ще крутіше нахилялась униз. Якби ухил був хоч трохи більший, ми би втратили опору під ногами. Лія дедалі більше мене випереджала. Вона не бігла, а летіла; а я — вайло, якому дозволяли грати тільки на першій базі.
— Ліє, чекай!
Та де там! Я біг настільки швидко, наскільки дозволяла нахилена підлога. У Радар, яка ближча до підлоги й спиралась на чотири лапи, а не дві, виходило краще. Гул почав стихати, наче далека рука прикручувала гучність величезного підсилювача. Це було полегшення. Зелене світіння стін також пригасло. Натомість з’явилося примарніше світло, яке заяскравіло — трохи, — коли ми підійшли до гирла проходу.
У те, що я там побачив, навіть після всього досі пережитого було майже неможливо повірити. Розум повставав проти того, що повідомляли очі. Кімната з багатьма коридорами була величезна, але ця підземна зала — набагато більша. Та й чи зала? Наді мною розкинулось нічне небо, всіяне пульсуючими жовтуватими зорями. Ось звідки йшло світло.
«Не може бути», — подумав я, а потім зрозумів, що може. Хіба ж я вже не потрапив в інший світ, спустившись подібними сходами? Тоді я опинився у світі Емпісу. Тепер переді мною лежав третій світ.