Лія зупинилась і показала рукою вперед. Я зрозумів, що бачу її жест, бо в коридорі знову з’явилося світло. Не хворобливе зелене світло від химерних напівскляних, напівкам’яних стін, а тепле жовте сяйво, яке то розгорялося, то пригасало. Коли воно заяскравішало, Радар кинулась до нього, оглушливо гавкаючи.
— Ні! — закричав я. І голова мало не луснула від болю. — Стій, дівчинко!
Вона ніби й не чула, і це був не той шалений, переляканий гавкіт, який виривався з її горла в темному всесвіті, який ми залишили позаду (але недостатньо далеко, він ніколи не буде достатньо далеко). Це було збуджене гавкання. І щось виринало з того наростаючого світіння. Вистрибувало з нього.
Радар припала до підлоги, виляючи задом і хвостом, і Снаб застрибнув їй на спину. А за ним майнув цілий рій світлячків.
— Повелитель малих істот, — промовив я. — Побий мене грім.
Світлячки — не менше тисячі — утворили розжарену до білого хмару над моєю собакою і великим червоним цвіркуном на її спині, і обидві істоти були прекрасні в цьому примарному й мінливому сяйві. Радар підвелась, мабуть, за якимсь наказом свого вершника, не призначеним для людських вух. Вона вирушила вгору по похилій підлозі. Світлячки не відставали, кружляючи над ними.
Лія стиснула мою руку. Ми пішли за світлячками.
11
Еріс чекала в кімнаті, величезній, немов собор, з дванадцятьма коридорами. Снаб привів до нас батальйон світлячків, але залишив взвод, щоб Еріс не залишалась у непроглядній пітьмі. Коли ми вийшли туди, вона кинулась до мене і здушила в обіймах. Я заціпенів од болю, тоді вона відсахнулась і подивилась на закривавлену саморобну пов’язку, з якої досі юшила кров.
— Господи, що з тобою сталось?
Потім вона глянула на Лію і ахнула:
— О, міледі!
— Забагато розповідати, — відказав я, думаючи, що всього й не розповіси ніколи. — Чому ти тут? Чому повернулась?
— Мене привів Снаб. І приніс світло. Як бачиш. Вам обом потрібна медична допомога, а Фрід дуже хворий.
«Тоді потрібна Клаудія, — подумав я. — Клаудія знатиме, що робити. Якщо щось можна зробити».
— Нам треба забиратися звідси. Мені вже осточортіли ці підземелля.
Я подивився на червоного цвіркуна на спині Радар. Він теж подивився на мене — чорні очиці надавали йому неймовірно урочистого вигляду.
— Ведіть нас, пане Снабе, коли ваша ласка.
І він повів.
12
Коли ми нарешті вийшли з потаємних ходів, у кімнаті для зберігання одягу вже зібрались люди. Світлячки пролетіли над ними й звились угору прощальним прапором світла. Там були Джая, і Персіваль, і ще кілька людей із часів мого ув’язнення в «Глибокій Малейн», але не пам’ятаю, хто саме. На той час голова моя все дужче паморочилась, а головний біль був такий сильний, аж наче матеріалізувався в пульсуючу білу кульку, яка висіла дюймів за три перед очима. Найчіткіше я запам’ятав дві речі: що Снаба більше не було на спині в Радар і що Персіваль погарнішав зовні. Я справді помітив цю переміну в його зовнішності, попри те що перед очима в мене висіла біла кулька болю, а пульсація в скаліченій руці діставала аж до кісток. Побачивши принцесу, люди, що прийшли нас привітати, стали навколішки й поприкладали долоні до урочисто схилених голів.
— Підведіться, — хрипко промовила вона. Голос у неї майже пропав, але я подумав, що це від надмірного його використання і з часом він повернеться. Про те, що її голосові зв’язки розірвані назавжди, страшно було й думати.
Вони попідводились. Разом з Лією та Еріс, які підтримували мене попід руки, ми вийшли з переповненої кімнати-складу. Я тримався майже всю дорогу до перших сходів, а потім ноги підкосилися. Далі мене вже несли, може, друзі з «Глибокої Малейн», може, сірі люди, а може, ті й другі. Не пам’ятаю. Зате пам’ятаю, що, коли мене несли через залу для прийомів, я бачив зо три десятки людей із сірими обличчями, які прибирали весь безлад, що лишили по собі придворні короля Джана, які присягнули на вірність Вбивці Польоту. Мені здалося, що серед прибиральниць була Дора, в червоній хустці на голові і в чудових жовтих парусинових черевиках. Вона піднесла руки до рота й послала мені повітряний поцілунок пальцями, які вже знову почали нагадувати пальці, а не ласти.
«Та ні, її там нема, — подумав я. — Ти вже мариш, принце Чарлі. Навіть якщо вона й там, її пальці не можуть регенеруватися. Таке трапляється тільки в…»
Де? Ну… в казках, таких як ця.
Я витяг шию, щоб ще раз поглянути на неї, поки мене несли в наступну кімнату, штибу передпокою, і побачив яскраву хустинку і ще яскравіші черевики, але не зміг переконатися, що то Дора. Вона була спиною до мене й колінкувала, відшкрібаючи бруд.
Ми пройшли ще кілька кімнат і довгий коридор, але на той час я вже почав провалюватись у забуття і був би радий піти вже остаточно, аби лиш моя голова не тріщала від болю, ніби ось-ось збиралась вибухнути, а рука щоб не нагадувала палаюче йольське поліно[78]. Але я тримався. Якщо вже судилося померти — а саме так я й почувався, — то хотів зустріти кінець надворі, дихаючи свіжим повітрям.
Яскраве світло приголомшило. Це ще посилило головний біль, але це світло було чудове, бо не було хирлявим зеленим маревом підземель під Лілімаром. Навіть дружелюбніше від сяйва світлячків. Це було денне світло, і навіть більше.
Це було сонячне світло.
Мене винесли просто в нього. Я напівсидів, напівлежав. Хмари розходились, і я бачив блакитне небо над величезною площею перед палацом. Не просто клаптик голубіні на пару комбінезонів, а цілі акри блакиті. Ні, милі. І Боже ж мій, яке сонце! Я глянув униз, побачив свою тінь і враз відчув себе Пітером Пеном, принцом загублених хлопчаків[79].
Залунали гучні вітання. Міські ворота стояли відчинені, і площа була заповнена сірими людьми Емпісу. Побачивши Лію, вони попадали на коліна з таким шурхотом, що в мене аж мурашки побігли по спині.
Вона дивилась на мене. Я думаю, той погляд промовляв: «Мені б не завадила невелика допомога».
— Підведіть мене, — попросив я.
Мої носії допомогли мені, і я виявив, що можу стояти. Біль нікуди не подівся, але було ще щось. Воно було тоді, коли я вигукував ім’я Гогмагога голосом, що не належав мені, і ось воно з’явилося знову. Я підняв руки, здорову праву і ліву, з якої ще сочилася кров і багрянила нову пов’язку (накладену в якийсь момент Джаєю), немов прикрашаючи її маками, що буяли на пагорбі позаду затишної хатинки Дори.
Люди внизу затихли, чекаючи, не встаючи з колін. І хоч я відчув, як мене раптом прошила невідома сила, все ж пам’ятав, що вони стоять на колінах не переді мною. Це не мій світ. Мій світ інший, але тут на мене чекала ще одна справа.
— Слухай мене, народе Емпісу! Вбивця Польоту мертвий!
Вони схвально заревіли, вигукуючи подяки.
— Темний Колодязь зачинено, а істота, яка там живе, закрита всередині!
Знову схвальне ревіння.
Тепер я відчув, як та сила, інакшість, покидає мене, забираючи потугу, якої я так несподівано набув з нею. Скоро я знову стану старим добрим Чарлі Рідом… звісно, якщо укус Петри мене не вб’є.
— Вітай Лію, народе Емпісу! Вітай Лію з роду Ґаллієнів! ВІТАЙ СВОЮ КОРОЛЕВУ!
Я думаю, що успіх був оглушливий, як сказав би батько, але я про це так і не дізнався, бо земля попливла під ногами і я остаточно відключився.
Розділ тридцять перший
Відвідувачі. Королева в білому. Милосердя. Вуді і Клаудія. Залишаючи Емпіс
1
Я провів чимало часу в пречудовій кімнатці з легкими на зліт білими фіранками. Вікна позаду них були відчинені, впускаючи всередину не просто вітерець, а цілі огроми свіжого повітря. Скільки я тут пролежав? Три тижні? Чотири? Не знаю, бо час в Емпісі не вимірювався тижнями. Принаймні не нашими тижнями. Сонце сходило й заходило. Іноді вночі фіранки підсвічувались сяйвом розтрощених місяців. Уламки Белли й Арабелли утворили в небі своєрідне намисто. Тоді я його не бачив, лише мерехтливе світло крізь легкокрилі завіски з найтоншого серпанку. Час од часу якась із моїх доглядальниць (Дора була найкращою, Матуся Тереза — Повелителька Черевичків) знай поривалась зачинити вікна за фіранками, щоб «нічні випари» не погіршили мій і без того жалюгідний стан, але я не дозволяв цього, бо повітря було суцільною насолодою. Вони слухались, адже я був принцом, і моє слово — закон. Я ж їм не казав, що перетворююсь на звичайнісінького Чарлі Ріда. Та вони б і не повірили.
78
Йоль — стародавнє свято германських народів з нагоди зимового сонцестояння; йольське поліно — спеціальна велика палиця, за якою ходили в йольську ніч проти 21 грудня до найближчого лісу. Саме від цієї палиці потрібно було вночі запалити вогонь у домі.
79
Пітер Пен у казці Джеймса Баррі одного разу губить свою тінь, а дівчинка Венді допомагає йому знайти її й пришиває до ніг, щоб він більше її не губив. Так знайомляться головні герої казки і починаються їхні пригоди.