Выбрать главу

Радар гавкнула ще кілька разів, просто щоб підігнати мене. Я без проблем прослизнув між дошками, якими накрив вхід у колодязь (я дуже схуд за час перебування в Емпісі, переважно в «Глибокій Малейн»), але спочатку довелось звільнитися від рюкзака й посунути його по підлозі. Коли я нарешті вибрався нагору, ліва рука нила. Радар вискочила за мною з легкістю, гідною заздрощів. Я оглянув заглибину від укусу Петри, боячись, що рана, яка ще не зовсім загоїлась, могла відкритись, але все було нормально. Мене здивувало, як холодно в сараї. Я бачив: з рота йде пара.

Сарай був у тому ж стані, в якому я його залишив. Світло, яке я бачив знизу, пробивалося крізь щілини в стінах. Я сіпнув двері й виявив, що вони замкнені знадвору. Отже, Енді Чен виконав моє прохання. Насправді я не думав, що хтось шукатиме мене (чи мій труп) у закинутому сараї на задньому дворі, але це все одно було полегшення. Однак це означало, що доведеться скористатися кувалдою. Так я й зробив. Однією рукою.

На щастя, дошки були старі й сухі. Одна тріснула після першого удару й зламалась після другого, впустивши всередину потік іллінойського денного світла… і дрібний вихор снігу. Підбадьорений гавкотом Радар, я вибив ще дві дошки. Радар вискочила в дірку й негайно присіла помочитися. Я знову розмахнувся кувалдою і вибив ще один довгий шматок дошки. Пропхав туди рюкзак, повернувся боком і вибрався на сонячне світло. А також у чотиридюймовий замет снігу.

3

Радар гасала двором, час від часу зупиняючись, щоб заритися носом у сніг і підкинути його. Вона поводилась як цуценя, і я засміявся. Я вгрівся, піднімаючись гвинтовими сходами й орудуючи кувалдою, тож коли дійшов до зад­нього ґанку, то весь тремтів. Було градусів три-п’ять морозу. Хоча з сильним вітром відчувалось як усі десять.

Я дістав запасний ключ зі схованки під килимком (цей килимок містер Боудітч називав «непривітним») і ввійшов усередину. Тут стояв затхлий дух і було холодно, але хтось — майже напевне тато — ввімкнув тепло, слабенько, аби не замерзли труби. Я згадав, що в шафі при вході бачив старий плащ, і він справді там був. А також пара калош, з яких стирчали червоні вовняні шкарпетки. Калоші були мені малі, але ж я не збирався довго їх носити. Тільки зійти з пагорба. Пояс і револьвер помандрували на полицю в шафі. Я хотів покласти їх назад у сейф трохи згодом… сподіваючись, що сейф із його таємним сховком ще там.

Ми спустилися з заднього ґанку, обійшли будинок і вийшли за ворота, через які мені довелось перелазити того першого разу, коли я почув завивання Радар і слабкі крики містера Боудітча про допомогу. Тепер мені здавалось, що відтоді минуло років сто. Я почав повертати на пагорб вулиці Платанової, аж раптом щось привернуло мою увагу. Я сам і привернув свою увагу. Бо то моє обличчя було на телефонному стовпі на перехресті Платанової і Соснової вулиць. Моє шкільне фото, і в ньому вразило те, який юний у мене там вигляд. «Цей хлопчина ще нічого не знав, — подумав я. — Можливо, він думав, що знає, але нє, нє».

Над фотографією великими червоними літерами було написано: «ВИ БАЧИЛИ ЦЬОГО ХЛОПЦЯ?»

Нижче яскраво-червоними літерами: «ЧАРЛЬЗ МАК-ҐІ РІД, 17 РОКІВ».

А нижче: «Чарльз (Чарлі) Рід зник у жовтні 2013 року. Його зріст 6 футів 4 дюйми, вага 235 фунтів. Востаннє його бачили…»

І так далі. Я звернув увагу на дві речі: який ветхий цей плакат і наскільки не відповідає зазначена вага моїй теперішній. Я роззирнувся, майже не сумніваючись, що місіс Річленд зирить на мене, прикривши очі рукою, як козирком; але навколо не було нікого, тільки ми з Радар стояли на посипаному сіллю тротуарі.

На півдорозі до будинку я зупинився, охоплений раптовим поривом — шаленим, але сильним — розвернутися. Піти назад через ворота на вулиці Платановій, 1, обійти будинок, зайти в сарай, спуститися гвинтовими сходами й повернутися до Емпісу, де я навчився б якогось ремесла і заробляв би на життя. Наприклад, піти в учні до Фріда й вивчитись на костоправа.

А потім я подумав про той плакат і про інші такі плакати, по всьому місту й по всьому округу, розклеєні батьком, дядьком Бобом і татовим спонсором Лінді, а також, можливо, іншими його друзями по АА. Якщо, звісно, він знову не запив.

«Будь ласка, Господи, тільки не це».

Я рушив далі, побрязкуючи пряжками на калошах мерця, а омолоджена собака мерця бігла за мною. Назустріч мені на пагорб підіймався хлопчик у стьобаній червоній курточці й теплих штанях. Він тяг санчата за мотузку. Мабуть, поспішав на гірку в парку Кавано.

— Зачекай, хлопчику.

Він недовірливо подивився на мене, але зупинився.

— Який сьогодні день?

Слова лунали плавно, але здавалось, що в них були кути. Безглуздо ніби, але складалось таке враження, і я знаю чому. Я знову говорив англійською мовою.

Він подивився на мене так, немов запитав: ти п’яний чи зроду дурний?

— Субота.

Отже, батько мав бути вдома, хіба що пішов на збори АА.

— А місяць?

Тепер у його погляді читалось: тю.

— Лютий.

— Дві тисячі чотирнадцятого?

— Ага. Я пішов.

Він рушив далі, вгору пагорбом, кинувши через плече недовірливий погляд на мою собаку й на мене. Мабуть, хотів переконатися, що ми не женемось за ним з поганим наміром.

Лютий. Мене не було чотири місяці. Дивно про це думати, але не дивніше ніж те, що я бачив і що робив.

4

Я з хвилину постояв перед будинком, набираючись духу ввійти, у сподіванні, що не застану батька у відключці на дивані перед телевізором, де на каналі ТСМ крутитиметься «Моя люба Клементина» чи «Поцілунок смерті». Під’їзна доріжка була утрамбована, хідник прочищений лопатою. Я сказав собі, що це добрий знак.

Радар набридло чекати мене, вона вибігла сходами на ґанок і сіла перед дверима, чекаючи, доки її впустять. Колись давно в мене був ключ від цих дверей, але він загубився дорогою. «Як триколісник Клаудії, — подумав я. — Вже не кажучи про мою цноту». Виявилось, що це не мало значення. Двері були незамкнені. Я ввійшов, вловивши вухом звук телевізора — канал новин, не ТСМ, — і тут Радар побігла коридором, вітально гавкаючи.

Коли я зайшов у вітальню, вона стояла на задніх лапах, передніми спираючись на газету, яку він читав. Він подивився на неї, потім на мене. Якусь мить здавалось, що він не розуміє, хто стоїть у дверях. Коли зрозумів, то від шоку м’язи його обличчя розслабились. Ніколи не забуду, як момент упізнання зробив його старшим — чоловіком, яким він буде в шістдесят і сімдесят років, — і водночас молодшим, схожим на юнака, яким він був у моєму віці. Здавалося, ніби якийсь внутрішній сонячний годинник крутнувся зразу в обидва боки.

— Чарлі?!

Він почав підводитись, але спочатку ноги не втримали його, і він упав назад. Радар сиділа біля нього, стукаючи хвостом.

— Чарлі? Це справді ти?

— Це я, тату.

Цього разу він зумів звестися на ноги. Він плакав. Я теж заплакав. Він кинувся до мене, зачепився за край столу і впав би, якби я його не підхопив.

— Чарлі, Чарлі, слава Богу, я думав, що тебе нема в живих, ми всі думали, що ти…

Він більше не міг говорити. Я мав багато про що йому розповісти, але теж не міг вимовити ані слова. Ми обнялися над Радар, яка стояла між нами, махаючи хвостом і гавкаючи. Мовляв, здається, я знаю, чого ви хочете, і тепер ви це маєте.

Ось ваш щасливий кінець.

Епілог

Запитання і відповіді (принаймні деякі). Остання подорож до Емпісу

1

Якщо вам здається, що в цій історії є місця, написані явно не сімнадцятирічним юнаком, то ви маєте рацію. Я повернувся з Емпісу дев’ять років тому. З того часу багато читав і писав. Я закінчив Нью-Йоркський університет і отримав диплом з відзнакою cum laude (був на волосину від summa cum laude)[82] з англійської. Зараз викладаю в Коледжі вільних мистецтв у Чикаго, де веду семінар під назвою «Міфи і казки», який добре відвідують. Мене вважають «яскравою іскрою», здебільшого через об’ємне есе, яке я написав аспірантом. Цю роботу опублікували в «Міжнародному журналі юнґіанських досліджень». Заплатили мізер, але ж авторитет і репутація безцінні. І можете не сумніватися: там я процитував одну книжечку, де на обкла­динці зображена лійка, що наповнюється зірками.

вернуться

82

Похвально і дуже похвально відповідно.