Під кухонною раковиною стояли засоби для чищення, лежала охайна купка паперових пакетів для харчів з логотипом «Тіллера». Також там знайшлися гумові рукавички. Натягнувши їх, я взяв пакет і пішов збирати какашки. Чимало назбирав.
У неділю я знову почепив на Радар повідець і повів її вниз пагорбом до нашого будинку. Спочатку вона рухалася повільно, як через артрит у стегнах, так і тому, що, вочевидь, не звикла відходити далеко від дому. Вона все озиралася на мене для заспокоєння, і мене це розчулило. Та за якийсь час пішла спокійніше і впевненіше, зупиняючись, щоб обнюхати телефонні стовпи й подекуди присісти, аби інші собаки, які пробігатимуть поруч, знали: тут була Радар з дому Боудітча.
Тато був удома. Спершу Радар сахнулася від нього й загарчала, та коли він простягнув руку, обережно підійшла її понюхати. Ще пів шматочка вареної ковбаски закріпили угоду. Ми побули вдома з годинку. Тато розпитав про фотосесію і посміявся, коли я розказав, як Гаррімен пробував розпитати про інтер’єр і як я його відшив.
— Якщо залишиться в новинарній справі, то навчиться, — сказав тато. — «Віклі Сан» — це стартовий майданчик для його кар’єри.
Радар на той час закуняла біля канапи, на якій колись п’яний тато валявся у відключці. Нахилившись, він скуйовдив їй шерсть.
— Уявляю, яким моторчиком вона була в розквіті сил.
Я згадав оповідку Енді про страхітливого звіра, з яким він зіткнувся чотири-п’ять років тому, і кивнув.
— Пошукай там, чи нема в нього собачих ліків від артриту. А ще їй, мабуть, треба дати пігулку від серцевого хробака[14].
— Подивлюся. — Я причепив їй до нашийника раніше знятий повідець. Вона підвела голову. — Нам пора повертатися.
— Не хочеш залишити її тут на день? По-моєму, їй комфортно.
— Ні, треба відвести її додому.
Якби тато спитав чому, я б сказав правду: бо Говарду Боудітчу це може не сподобатися. Але він не спитав.
— Добре. Підвезти вас?
— Не треба. Я думаю, якщо підемо повільно, з нею все буде в порядку.
Так і сталося. Дорогою назад на пагорб Радар залюбки нюхала траву, яка росла не на її подвір’ї.
6
У понеділок удень перед домом зупинився охайний зелений фургончик з написом «ТІЛЛЕР І СИНИ» (золотими літерами, тільки так). Водій спитав, де містер Боудітч. Я пояснив, і він передав мені пакети через хвіртку з таким виглядом, наче то звична справа, тож, мабуть, так і було. Я вписав суму в порожній чек з татовим підписом — жахаючись від думки про сто п’ятдесят баксів за три пакети харчів — і передав водієві. Там були каре ягняти й фарш із яловичої вирізки, які я поклав у морозилку. Їсти його продукти я не збирався (за винятком печива), але й дати їм зіпсуватися не міг.
Попоравшись із цим, я спустився в підвал. Двері за собою зачинив, щоб Радар не пішла слідом. Підвал був анітрохи не маніяцький, просто затхлий і запорошений, наче сюди давно ніхто не навідувався. На стелі світили лапми денного світла, одна блимала й могла от-от згаснути. Під ногами була груба бетонна підлога. На вбитих у стіну кілках висіли інструменти, серед яких була й коса, схожа на ту, яку носить з собою мультяшна Смерть.
Посередині приміщення височів накритий тканиною верстак. Я підняв чохол, щоб зазирнути одним оком, і побачив частково зібраний пазл, у якому, здавалося, був мільярд шматочків. З того, що я бачив (коробки, щоб порівняти, не було), мала вийти гірська лука зі Скелястими горами на тлі. На краю верстака, біля розсипаних шматочків пазла, стояв розкладний стілець. З шару пилюки на сидінні я зробив дедуктивний висновок, що містер Боудітч давненько не складав свого пазла. Може, взагалі закинув це діло. Я б точно закинув: зібрати залишалося нудне чисте блакитне небо без жодної хмаринки, яка б порушувала цю монотонність. Може, я занадто довго про це розповідаю, довше, ніж воно заслуговує… але з іншого боку, може, й ні. Було в цьому щось печальне. Тоді я не міг описати причину цього смутку, але тепер я старший і думаю, що зможу. Його навіював пазл, але також антикварний телевізор та коридор Старого Читва. Навіювали заняття старого самітника, і пилюка — на складаному стільці, книжках і журналах — свідчила, що ці заняття теж занепадають. Лише пральна машина й сушарка в підвалі мали такий вигляд, наче ними регулярно користуються.
Я обережно опустив чохол на пазл і оглянув шафку між піччю та бойлером для води. Вона була старомодна, з купою шухлядок. В одній я знайшов болти, в другій — плоскогубці й ключі, стоси перев’язаних гумкою чеків — у третій, стамески й точильний камінь (мабуть, то був він) — у четвертій. Камінь я поклав у кишеню, узяв косу й пішов нагору. Радар хотіла на мене пострибати, але я їй наказав триматися далі, щоб ненароком не напоролася на лезо.
Ми вийшли на заднє подвір’я, де на телефоні в мене буде чотири поділки, я точно знав. Я сів на сходинку, Радар сіла біля мене. Я відкрив «Сафарі», набрав запит «як точити точильним каменем», переглянув кілька відео і взявся до роботи. Невдовзі коса була вже гостренькою.
Я зробив фото, щоб показати містерові Боудітчу, а потім поїхав на вéлику до лікарні. Прийшов, а він спить. Поїхав назад у надвечір’я і погодував Радар. Трохи заскучав за бейсболом.
Ну… може, більше ніж трохи.
7
У вівторок після обіду я почав косити високий бур’ян — спершу на передньому дворі, потім на задньому. Приблизно через годину я подивився на свої почервонілі руки й зрозумів, що треба обережніше, бо скоро натру там пухирі. Я причепив до Радар повідець, повів її до нас додому й знайшов у тата в гаражі пару робочих рукавиць. Ми рушили назад, нагору пагорбом, йдучи повільно, пам’ятаючи про хворі стегна Радар. Я колошкав траву, поки Радар дрімала, а потім погодував її та на цьому завершив день. Тато посмажив гамбургери на мангалі, і я з’їв три. На десерт у нас був вишневий коблер.
Тато відвіз мене в лікарню й чекав унизу, читаючи звіти, поки я нагорі провідував містера Боудітча. І побачив, що на обід у нього теж гамбургер, а до нього — макарони з сиром, але він не надто багато з’їв ні того, ні того. Звісно, він не нагуляв апетит, дві години розмахуючи косою. Він намагався бути люб’язним, подивився на нові фотки Радар (а ще на одну з косою і другу з його наполовину скошеним парадним газоном), але мені було видно, що йому дуже болить. Він весь час натискав на кнопку, яка вивільняла наркотик. Коли він це зробив утретє, пристрій тихо задзижчав, як тоді, коли учасник ігрового шоу дає хибну відповідь.
— От зараза. Перебрав ліміт на годину. Ти краще йди, Чарлі, поки я не почав на тебе гавкати просто тому, що я нещасний. Повертайся в п’ятницю. Ні, в суботу. Може, тоді почуватимуся краще.
— А не кажуть, коли вас випишуть?
— Може, в неділю. Приходила жіночка, сказала, що хоче допомогти мені скласти… — він підняв великі ручиська, вкриті на тильному боці синцями від крапельниць, і зобразив повітряні лапки, — «план одужання». Я її послав. Хоча не грубо. Я намагаюся бути хорошим пацієнтом, але це важко. Тут не лише біль, тут… — він кволим жестом описав коло і безсило опустив руки на покривало.
— Забагато людей, — сказав я. — Ви до цього не звикли.
— Ти розумієш. Слава Богу, що хтось розуміє. І забагато шуму. Перед тим як піти, ця жінка… її прізвище Рейвенгаґґер чи якось так… спитала мене, чи є в мене на першому поверсі будинку ліжко. Ліжка немає, але диван розсувається. Хоча його давно не використовували як ліжко. Здається… а може, і взагалі ніколи. Я купив його тільки тому, що його продавали на розпродажі зі знижкою.
— Я його застелю, якщо розкажете, де лежить постіль.
— А ти вмієш?
Як син удівця, що був колись дуже активним алкоголіком, я вмів. Так само як прати одяг і купувати харчі. Я був хорошим маленьким співзалежником.
— Так.
— У шафі для білизни. На другому поверсі. Ти вже там був?
Я похитав головою.
— Що ж, тепер маєш нагоду. Вона через коридор від моєї спальні. Дякую.