— Містере Рід, а вас влаштовує ця домовленість?
Я чекав, не знаючи, що він скаже. Але він підтримав:
— Мене це трохи непокоїть, що, мабуть, природно. Але Чарлі відповідальний, містер Боудітч наче потоваришував з ним, і в нього справді більше нікого немає.
— Міс Вілкокс, щодо будинку… — почав я.
Вона всміхнулася.
— Називай мене Меліссою, будь ласка. Врешті-решт, ми будемо колегами.
Називати її Меліссою було легше, ніж містера Боудітча — Говардом, бо за віком вона була ближча до мене.
— Щодо будинку — не сприймайте це на власний рахунок, типу він боїться, що ви що-небудь вкрадете чи що. Він просто… ну… — я не знав, як закінчити, але тато закінчив за мене:
— Він замкнута людина.
— Точно, — кивнув я. — А ще вам доведеться зробити припуск на те, що він трохи бурчливий. Бо…
Мелісса не чекала, що буде після «бо».
— Повір, якби моя зламана нога трималася на зовнішньому фіксаторі, я б теж була бурчлива.
— А що в нього зі страхуванням? — спитав тато в місіс Рейвенсбургер. — Можете сказати?
Місіс Рейвенсбургер і Мелісса Вілкокс перезирнулися. А потім місіс Рейвенсбургер відповіла:
— Мені некомфортно обговорювати в деталях фінансові домовленості пацієнта, але скажу так: за словами скарбника, він має намір узяти на себе всі свої витрати.
— А, — сказав тато таким тоном, наче це все пояснювало. Хоча вираз його обличчя свідчив, що не пояснювало нічого. Підвівшись, він потиснув руку місіс Рейвенсбургер. Я теж.
Мелісса провела нас у коридор. Її сліпучо-білі кеди неначе ковзали підлогою.
— УШЛ?[15] — спитав я.
Вона здивовано подивилася на мене:
— Звідки ти знаєш?
— Записник. Баскетбол.
Вона всміхнулась:
— І волейбол.
Зважаючи на її зріст, я не сумнівався, що кидок у неї був звірячий.
Розділ п’ятий. Шопінг
Люлька мого батька. Дзвінок містера Боудітча. Коробка для борошна
1
Ми поїхали в господарчий магазин по набір поручнів для туалету, а потім — у «Пет Пентрі», крамницю, при якій була ще й ветеринарка. Я купив жувальні таблетки від серцевого хробака й капрофен для полегшення артриту Радар. Цей препарат мають відпускати лише за рецептом, та коли я пояснив ситуацію, продавчиня дала його мені, сказавши тільки, що ці ліки можна взяти за готівку. Пояснила, що містер Боудітч купував тут усе для Радар і доплачував за доставку. Тато розплатився за перекладини кредиткою. Я віддав за пігулки власні гроші. Останньою зупинкою була аптека, де я купив посудинку для сечі з довгою шийкою, судно, розчин для дезінфекції, яким я мав обробляти місця навколо штирів, і дві пляшки-розпилювачі з інтенсивним очисником для вікон. За це все теж заплатив я, хоч і не готівкою. На моїй картці «Visa» стояв ліміт 250 доларів, але я не боявся його перебрати. Я не з тих, хто шопінгує до упаду.
Дорогою додому я все чекав, коли тато заговорить про зобов’язання, яке я взяв на себе… доволі важке як на сімнадцятирічного підлітка. Але він не заговорив. Просто слухав класичний рок по радіо і час від часу підспівував. Невдовзі я дізнався: він просто міркував, що саме хоче сказати.
Я пішов до будинку містера Боудітча пішки, і там мене радісно зустріла Радар. Я поклав її ліки на стіл у кухні й зазирнув у туалет. Подумалося, що його тіснота може бути насправді помічною, коли встановлюєш поручні (та і йому легше буде користуватися), але то було завдання на завтра. На полиці над пральною машиною в підвалі я бачив стосик чистих ганчірок. Спустившись, набрав дві жмені. Був погожий весняний день, і спочатку був задум провести його надворі, лагодячи паркан, але я вирішив, що спершу треба привести до ладу вікна, щоб сморід очисника вивітрився з будинку на той час, коли повернеться містер Боудітч. Крім того, це давало мені привід зробити обхід.
Окрім кухні, комори й вітальні — приміщень, у яких він справді жив, — була ще їдальня з довгим столом, накритим рядном від пилюки. Стільців не було, і це надавало їдальні порожнього вигляду. Ще була кімната, яка мала бути кабінетом, бібліотекою або тим і тим водночас. Дуже сумно було бачити, що стеля протікала й деякі книжки намокли. Там стояли гарні книжки, дорогі на вигляд, переплетені шкірою, не такі, як ті, недбало скидані стосами в коридорі. Були зібрання творів Дікенса, Кіплінга, Марка Твена і якогось Текерея. Я вирішив так: коли буде більше часу, познімаю їх з полиць, розкладу на підлозі й подивлюся, чи можна їх врятувати. Мабуть, у ютубі є відеоінструкції, як це зробити. Тієї весни я ледь не жив за ютубом.
На другому поверсі було три спальні, шафа з білизною і ще одна, більша ванна. В його спальні вздовж стін теж тяглися книжкові полиці, а біля того боку ліжка, на якому він вочевидь спав, стояв нічник. Книжки тут були здебільшого в паперових обкладинках — детективи, наукова фантастика, фентезі й горор ще з 1940-х. Деякі з них здавалися дуже цікавими, і я подумав: якщо все буде добре, попрошу позичити декілька. Здогадувався, що Текерей мені піде туго, але «Наречена була в чорному» — річ цілком підйомна. Пишнотіла наречена на обкладинці в чорному одязі, так, але його небагато. На тумбочці лежали дві книжки: одна в паперовій обкладинці під назвою «Щось лихе насуває» Рея Бредбері, а друга — товстий том у палітурці, «Походження фантазії та її місце в матриці світу. Юнґіанська перспектива». На палітурці було зображено лійку, що по вінця наповнювалася зірками.
В першій з двох інших спалень стояло подвійне ліжко, застелене, але вкрите пластиковим простирадлом; третя була геть порожня й смерділа затхлим повітрям. Якби я був у твердих туфлях, а не кросівках, мої кроки моторошно й порожньо в ній відлунювали б.
На третій поверх вели вузькі сходи («Як у “Психо”», — подумав я). То не було горище, але поверху відвели саме цю роль. Три його кімнати були захаращені меблями, серед яких я побачив шість вишуканих стільців, які, напевно, мали стояти довкола обіднього столу, і ліжко з порожньої кімнати, валик лежав на ньому навскоси, по діагоналі. Ще там було кілька велосипедів (один без керма), запорошені картонні коробки зі старими журналами, а в третій, найменшій кімнаті знайшовся дерев’яний ящик з теслярськими інструментами, які, здавалося, походили з тих часів, коли фотографування було в новинку. Збоку видніли вицвілі ініціали А. Б. Я взяв дриль, подумавши, що він стане в пригоді, коли ставитиму опори, але насадка намертво заіржавіла. Та й не дивно. У тому кутку, де залишили інструменти, протікав дах, і всі вони — дриль, два молотки, пилка, рівнемір з каламутною жовтою бульбашкою посередині — геть поіржавіли. Треба щось робити з протіканням даху, подумав я, і то до наступної зими, інакше будуть непоправні структурні пошкодження. Якщо їх уже нема.
Почав я з вікон третього поверху, бо вони були найбрудніші. А якщо точніше, то замизкані. Я одразу зрозумів, що міняти воду у відрі доведеться часто, а внутрішній бік шибок — це лише половина роботи. Зробивши перерву на обід, я підігрів собі бляшанку чилі на старенькій плиті.
— Дати облизати миску? — спитав я в Радар. Вона подивилася на мене знизу вгору великими карими очиськами. — Я нікому не скажу. Хіба що ти сама розкажеш.
Я поставив миску на підлогу, і вона завзято її облизала. А я повернувся до вікон. На той час, коли закінчив роботу, вже давно перевалило за післяобідню пору. Пальці були зморщені, а руки боліли від тертя, проте «Віндекс» і оцет (підказка від ютубу) зробили майже неможливе. Будинок наповнився світлом.
— Мені подобається, — схвалив я. — Хочеш прогулятися до мене додому? Побачити, що там тато поробляє?
Вона гавкнула ствердно.
2
Тато чекав на передньому ґанку. Його люлька лежала на перилах, поряд з капшучком тютюну. А це означало, що попереду в нас розмова. Серйозна.
Колись тато курив сигарети. Не пам’ятаю, скільки років мені було, коли мама подарувала йому на день народження люльку. То була не така вишукана штука, як у Шерлока Голмса, але я думаю, що дорогá. Пам’ятаю, що мама просила його покинути ракові палички, а він усе обіцяв (розпливчасто, як усі залежні), що дійде й до цього. Люлька все вирішила. Спочатку він зменшив кількість, яку викурював на день, а потім і взагалі від них відмовився, незадовго до того, як мама пішла через клятий міст купити нам на вечерю коробку курятини.