Місця там вистачало, бо сталевий міст зробили значно ширшим за дерев’яного попередника. Проблема була в сталевих решітках. Водій помітив маму на середині мосту і вдарив по гальмах — не тому, що перевищував швидкість (так він сказав), а просто чуйка спрацювала. Сталева поверхня вже почала обмерзати. Автофургон занесло й стало розвертати. Мама притислася до огорожі мосту, впустивши шматочок курки. Фургон і далі несло, він врізався в неї і жбурнув уздовж огорожі, як дзиґу. Мені не хочеться думати про ті її частини, які могли відірватися під час цього смертельного крутіння, але нічого не можу з собою вдіяти — іноді думаю. Достеменно знаю тільки одне: ніс автофургона зрештою розчавив її об опору мосту з того боку, де ближче до «Зіп-Марту». Якісь частини тіла впали в Малу Румпл. Більша частина залишилася на мості.
Я ношу з собою в гаманці наше фото. Коли його зробили, мені було рочків зо три. Вона взяла мене на руки. Моя рука — у неї в волоссі. Волосся в неї було прекрасне.
5
Гівняне Різдво було того року. Повірте мені на слово.
Пам’ятаю поминки. Їх влаштували в нас удома. Там був батько: зустрічав людей, приймав співчуття, а потім зник. Я спитав його брата, дядька Боба, де він.
— Йому треба було прилягти, — відповів дядько Боб. — Він дуже втомився, Чарлі. Може, підеш надвір, пограєшся?
Ніколи в житті я не відчував менше бажання гратися, але надвір пішов. А проходячи повз гурт дорослих, які вийшли надвір покурити, почув, як один каже: «Бідолашний, він п’янючий». Навіть тоді, у стані сильного горя, я зрозумів, про кого вони.
Доки не загинула мама, батько, як-то кажуть, «регулярно випивав». Я був лише другокласником, тож, мабуть, це треба сприймати з часткою скепсису, але я на цьому стою. Я ніколи не чув, щоб він затинався в мовленні; він не спотикався й не падав у будинку, не швендяв по шинках і не здіймав руку ані на мене, ані на маму. Він повертався додому з портфелем, і мама наливала йому келих, зазвичай мартіні. Сама один теж перехиляла. Увечері, коли ми дивилися телик, він міг вицмулити зо дві бляшанки пива. От і все.
Усе змінилося після клятого мосту. Він був п’яний («п’янючий») після похорону, п’яний на Різдво і п’яний у вечір перед Новим роком (як я дізнався згодом, такі, як він, називають цей вечір «аматорським»). Упродовж тих тижнів і місяців, які минали після втрати, він майже постійно був п’яний. Здебільшого вдома. По шинках і досі не швендяв («Там забагато таких придурків, як я», — якось сказав він) і руку на мене так само не здіймав, але пияцтво вирвалося з-під контролю. Тепер я це знаю напевно, а тоді просто мирився з цим. Діти так роблять. Собаки теж.
Мало-помалу я почав готувати собі сніданки двічі на тиждень, потім чотири рази, потім практично щодня. Я хрумтів пластівцями на кухні й чув, як він хропе у спальні — лункий рокіт моторного човна. Іноді перед виходом на роботу він забував поголитися. Після вечері (дедалі частіше замовленої) я ховав ключі від машини. Якщо йому потрібна була ще пляшка, він міг сходити до Зіппі й купити. Іноді я переймався, чи не здибає його на клятому мості якась автівка, але не надто. Я був упевнений (принаймні до певної міри), що обох батьків не розчавить у тому самому місці. Тато працював у сфері страхування, і я знав, що таке актуарні таблиці: розрахунки смертності.
Свою роботу тато знав добре, тому рухався за інерцією ще понад три роки, хоч і весь цей час пиячив. Чи діставав він на роботі догани? Не знаю, все може бути. Чи зупиняли його за водіння в нетверезому стані, коли він починав пиячити вже після обіду? Якщо й так, то, може, він відбувався попередженнями. Або не «може», а «найпевніше», бо всі копи в місті були його знайомими. Взаємодія з копами була одним з його службових обов’язків.
Протягом тих трьох років наше життя мало певний ритм. Нехай той ритм і не був добрим, таким, під який хочеться танцювати, але я принаймні міг на нього спертися. Зі школи я повертався десь о третій. Батько приїжджав близько п’ятої, вже напідпитку, про що виразно свідчив перегар (вечорами він по шинках не швендяв, але згодом я дізнався, що дорогою з офісу регулярно вчащав до «Таверни Даффі»). Привозив піцу, чи тако, чи китайську їжу з «Джой Фан». Іноді забував — тоді ми замовляли по телефону… тобто я замовляв. А після вечері він починав пити по-справжньому. Переважно джин. Або інше, якщо не було джину. У деякі вечори він засинав перед телевізором. А іноді шкандибав до спальні, залишаючи взуття й пожмаканий піджак, і я їх прибирав. Зрідка я, прокинувшись, чув, як він плаче. Чути таке посеред ночі жахливо.
Зрив стався 2006-го. Якраз були літні канікули. О десятій ранку в мене був матч Креветкової ліги — я провернув два гоумрани й круто зловив. Додому я прийшов після полудня й побачив, що батько вже там, сидить у своєму кріслі, втупившись у телевізор, де актори в старому кіно билися на дуелі на сходах якогось замку. Він був у трусах і цмулив білий напій, який мені штиняв нерозбавленим «Ґілбі». Я поцікавився, чому він удома.
Не відриваючись від бійки на шпагах і цілком чітко вимовляючи слова, він відповів:
— Чарлі, здається, я втратив роботу. Або, цитуючи Бобкета Ґолдтвейта[1], я знаю, де вона, але тепер її виконує хтось інший. Чи невдовзі виконуватиме.
Я думав, що не знаю, як на це реагувати, але слова зірвалися самі:
— Це тому, що ти п’єш.
— Я кину, — сказав він.
Я лише показав пальцем на склянку. А потім пішов до себе, зачинив двері й розплакався.
Він постукав:
— Можна зайти?
Я не відповів. Не хотів, щоб він чув, як я схлипую.
— Чарлі, перестань. Я вилив у раковину.
Наче я не знав, що недопита пляшка стоїть на столі в кухні. А ще одна — в шафці-барі. Чи дві. Чи три.
— Ну, Чарлі, що скажеш?
Шкажеш. Мені було огидне це п’яне шамкання.
— Пішов ти, тату.
Я ще ніколи в житті йому такого не казав, і якось навіть хотілося, щоб він зайшов і відважив мені ляпаса. Чи обійняв. Хоча б що-небудь зробив. Але я почув, як він човгає на кухню, де чекала пляшка «Ґілбі».
Коли я нарешті вийшов зі своєї кімнати, він спав на канапі. Телевізор і досі працював, але беззвучно. Там знову показували якесь чорно-біле кіно, цього разу зі старими машинами, які ганяли майданчиком, явно схожим на знімальний. Тато завжди дивився канал TCM[2], коли бухав, якщо мене не було вдома і я не наполягав на іншому. Практично порожня пляшка стояла на журнальному столику. Я вилив залишки в раковину. Потім відкрив барну шафку і поміркував, чи не вилити решту. Але втомився від самого погляду на весь той джин, віскі, чекушки горілки, бренді до кави. Хто б міг подумати, що десятирічка може так втомитись, — але я був змучений.
Я поклав заморожену вечерю марки «Стоуфферз» у мікрохвильовку («Бабусина запечена курочка», наше улюблене) і розштовхав його, поки готувалося. Він сів, очамрілий, наче не розумів, де він, а тоді з нього полилися ті жахливі звуки паротяга, яких я ніколи не чув. На хитких ногах він поплентався у ванну, затискаючи рота долонями, і я почув, як він блює. Мені здавалося, що це ніколи не припиниться, але зрештою затихло. Дзенькнула мікрохвильовка. Я витяг «Запечену курочку», орудуючи кухонними рукавицями. На лівій був напис «ДОБРЕ ГОТУВАТИ», а на правій — «ДОБРЕ ЇСТИ». Одного разу забудеш про ті рукавиці, коли виймаєш щось гаряче, і запам’ятаєш назавжди. Я вивалив нам на тарілки по порції та пішов у вітальню. Тато вже сидів на канапі, опустивши голову й переплівши пальці рук на потилиці.
— Їсти зможеш?
Він підвів погляд:
— Можливо. Якщо принесеш мені пару таблеток аспірину.
У ванній смерділо джином і ще чимось, може, квасолевим соусом, але принаймні він усе з себе вивергнув в унітаз і змив. Я попшикав «Ґлейдом», а потім відніс йому пляшечку аспірину і склянку води. Він прийняв три й поставив склянку туди, де була пляшка «Ґілбі». А потім подивився на мене з виразом, якого я ще ніколи не бачив, навіть після маминої смерті. Неприємно це казати, але все одно скажу, бо тоді я так подумав: то був вираз собаки, який випорожнився на підлогу.
1
Американський актор, комік, сценарист і режисер, найбільш відомий роллю в «Поліцейській академії». (Тут і далі прим. перекл.)