— І ти ніколи з ним не говорив?
— Міг сказати «добрий день» чи перекинутися кількома словами про погоду, якщо вона була варта уваги, але він був небалакучий. Коротше, в такому разі його вік приблизно відповідає В’єтнаму, але у військових архівах я не знайшов жодних згадок.
— Тобто він не служив.
— Імовірно, не служив. Я міг би накопати більше, якби досі працював в «Оверленді», але я там більше не працюю, а питати Лінді не хотів.
— Я розумію.
— Я вирішив, що якісь гроші в нього є, бо податки на нерухомість — це публічно доступна інформація, а за 2012 рік будинок номер один по вулиці Платановій мав сплатити двадцять дві тисячі з копійками.
— Він стільки платить щороку?
— По-різному буває. Важливо те, що платить, і коли ми з мамою сюди переїхали, він уже тут жив… може, я тобі розказував. Тоді він мусив викладати набагато менше, бо податки на нерухомість злетіли до неба, як і все решта, але все одно це тисячі. Це багато. Ким він працював до пенсії?
— Не знаю. Я реально з ним познайомився, коли він зламав собі ногу. Задушевних розмов, як ти б це назвав, ми з ним не вели.
Хоча це було попереду. Я просто ще не знав.
— Я теж не знаю. Пошукав, але не знайшов. Не завадить повторити, що в наш час мені це здавалося неможливим. Я чув про людей, які від’єднуються від мережі, але зазвичай у глухомані на Алясці з сектою, яка очікує на кінець світу, або в Монтані, як Унабомбер.
— Уна-хто?
— Терорист місцевого розливу. Справжнє ім’я — Тед Качинскі. Ти часом не бачив у Боудітча в будинку приладдя для виробництва бомб? — спитав тато, гумористично вигнувши брови, але я не до кінця був певен, що він жартує.
— Найнебезпечніше, що я бачив, — це коса. А, і ще іржава сокирка в ящику для інструментів на третьому поверсі.
— А фотографії? Наприклад, його батька й матері? Чи його самого в молодості?
— Ніт. На єдиному фото, яке я бачив, була Радар. Воно стоїть на столику біля його крісла у вітальні.
— Ха. — Тато потягнувся до люльки. Передумав. — Нам невідомо, звідки в нього гроші — якщо припустити, що вони в нього ще є, — і невідомо, чим він заробляв на життя. Я гадаю, працював з дому, бо в нього агорафобія. Це…
— Я знаю, що це.
— Я підозрюю, що він завжди був до цього схильний, а з віком стало прогресувати. Він замкнувся в чотирьох стінах.
— Жінка через дорогу розповіла мені, що він вигулював Радар уночі. — Зачувши звучання власного імені, собака нашорошила вуха. — Мені це здається трохи дивним. Більшість людей вигулюють собак удень, але…
— Уночі на вулицях менше народу, — зауважив тато.
— Ага. Видно, він не дуже любить базікати з сусідами.
— І ще одне, — сказав тато. — Трохи дивне… але він і сам трохи дивний, тобі так не здається?
Я не став відповідати на це запитання і спитав, що саме він має на увазі під «ще одним».
— У нього є машина. Не знаю де, але є. Я знайшов реєстрацію онлайн. Це «студебекер» 1957 року випуску. Він має ставку акцизного збору, бо авто зареєстроване як антикварне. Як і податок на нерухомість, він сплачує акциз щороку, тільки це набагато менше. Десь шістдесят баксів.
— Тату, якщо в нього є возик, то його водійські права ти теж зможеш знайти. Там і буде написано, скільки йому років.
Усміхнувшись, тато похитав головою:
— Хвалю за спробу, але на ім’я Говарда Боудітча в штаті Іллінойс ніколи не було видано жодного водійського посвідчення. Ну та щоб купити машину, водійські права не потрібні. Може, вона навіть не на ходу.
— А навіщо платити щорічний податок за машину, яка не їздить?
— Ось тобі ще краще питання, Чіпе: навіщо платити податок, якщо ти не вмієш водити машину?
— А той Адріан Боудітч? Батько чи дід? Може, в нього були права.
— Про це я не подумав. Перевірю. — Він трохи помовчав. — Ти впевнений, що хочеш цим займатися?
— Хочу.
— Тоді порозпитуй його про деякі з цих моментів. Бо, наскільки я можу судити з того, що нарив, його практично не існує.
Я пообіцяв, і це закрило розмову. Я думав, чи не згадати про дивний звук дріботіння, який чув із сараю — сараю, на дверях якого висів важкий замок, хоча всередині начебто не було нічого, — але не став. Той звук уже розпливався в пам’яті, а мені й без того було про що подумати.
3
Я все ще думав про всяке таке різне, коли знімав клейонку з ліжка в гостьовій кімнаті, на якому спатиму кілька ночей протягом весняних канікул — а може, й усі ночі. Ліжко було застелене, але постіль неприємно тхнула старістю й цвіллю. Я все познімав і взяв у шафі свіжу постіль. Наскільки свіжу, я не знав, але пахло від неї краще, а ще знайшовся другий комплект — для розкладного дивана, разом з ковдрою.
Я спустився. Чекаючи на мене, біля підніжжя сходів сиділа Радар. Я кинув постіль на крісло містера Боудітча й побачив, що доведеться його посунути, і столик поряд також, щоб розкласти диван. Коли я рухав столик, шухляда привідчинилася. Я побачив розсип дрібних монет, губну гармоніку, таку старезну, що з неї майже стерся весь хром… і пляшечку капрофену. Вона мене потішила, бо не подобалося думати про те, що містер Боудітч ігнорує дискомфорт своєї немолодої собачки. Крім того, це однозначно пояснювало, чому жіночка в «Пет Пентрі» охоче продала мені такі самі ліки. На цьому моя втіха пригасла, бо я зрозумів, що ліки не дуже діють.
Я погодував Радар, підмішавши пігулку з нового флакончика в їжу — бо раціонально припустив, що цей, свіжіший препарат може діяти краще, — а потім знову подався нагору, взяти подушку для дивана. І знову Радар чекала біля підніжжя сходів.
— Господи, як швидко ти все поглинула!
Радар постукала хвостиком і посунулася рівно настільки, щоб я міг повз неї пройти.
Я трохи підпушив подушку й кинув її на імпровізоване ліжко посеред вітальні. Він, може — або й напевно — бурчатиме, але я подумав, що його влаштує. Обробляти штирі його фіксатора здавалося досить легким завданням, але я сподівався, що в «Домашньому догляді для чайників» знайдеться щось про те, як переміщувати його з візка, у якому він, мабуть, приїде, на ліжко й назад.
Що ще, що ще?
Покласти стару постіль з гостьової в пралку, але це може зачекати до завтра чи навіть до понеділка. Телефон — от що. Йому він потрібен буде напохваті. Його білий стаціонарний радіотелефон мав такий вигляд, наче йому місце в гостросюжетному фільмі 1970-х років про копів і грабіжників на каналі TCM, де в усіх мужиків бакенбарди, а в дівок — волосся з начосом. Я зняв трубку, щоб перевірити, чи працює він, і почув зумер. Та вже ставив трубку назад на базу, коли вона задзеленчала у мене в руці. Від переляку я скрикнув і впустив її. Радар загавкала.
— Тихо, дівчинко, — сказав я і підняв трубку. Кнопки для відповіді на дзвінок на ній не було. Я все ще її шукав, коли почув голос містера Боудітча, деренчливий і далекий.
— Алло? Чуєш? Алло?
Отже, жодної кнопки відповіді на дзвінок і жодної можливості перевірити, хто дзвонить. З таким старезним телефоном можна хіба що ризикувати.
— Алло, — відповів я. — Містере Боудітч, це Чарлі.
— Чому гавкає Радар?
— Бо я закричав і впустив трубку. Я тримав її в руці, коли задзвонило.
— Перелякало тебе, ге? — Відповіді він чекати не став. — Я надіявся, що ти там будеш, бо Радар пора вечеряти. Погодував її?
— Так. Вона все поковтала на раз-два-три.
Він хрипко засміявся:
— Ото вона така, еге ж. Ніженьки вже трохи непевні, але апетит добрячий, як завше.
— Як ви почуваєтеся?
— Нога болить як чортзна-що, навіть з наркотиками, які мені дають. Але сьогодні мене примусили встати з ліжка. Тягав за собою той фіксатор і почувався Джейкобом Марлі[16].
— «Ось ланцюги, які носив я за життя».
І знову він хрипко реготнув. Мені здалося, що він міцно під кайфом.
— Книжку читав чи фільм дивився?
— Фільм. Кожного різдвяного вечора, по TCM. Ми вдома часто дивимося TCM.
— Не знаю, що це.
Авжеж, він не знав. Канал «Turner Classic Movies» — не для телевізора, обладнаного лише… як це назвала місіс Сильвіус? Рогами?
— Добре, що я тебе спіймав. У понеділок після обіду мене виписують додому, але спершу мені треба з тобою поговорити. Зможеш завтра підійти? Мій сусід буде внизу, в кімнаті відпочинку, дивитиметься бейсбол, тому нам ніхто не буде заважати.
— Авжеж. Я вам постелив на дивані, а собі — на ліжку нагорі, і…
— Чарлі, помовч хвилинку… — Довга пауза. Потім: — У твоєму репертуарі є вміння зберігати таємниці? Так само, як застеляти ліжка й годувати мою собаку?
Я згадав роки, коли батько пив, — його безповоротно втрачені роки. Тоді мені доводилося дбати про себе, і я сердився. Сердився на маму за те, що вона померла так, як померла, і це було тупо, бо її провини в цьому не було жодної, але не забувайте, що вона загинула на клятому мості, коли мені було всього сім років. Я любив батька, але на нього теж сердився. Сердиті діти потрапляють у халепи, а в мене під боком був дуже здібний посередник в особі Берті Берда. У компанії Енді Чена ми з Берті поводилися нормально, бо Енді був такий собі бойскаут, але без нього влізали в різне шалене лайно. Якби нас піймали, нам могло бути дуже сильно непереливки, непереливки за участі поліції, але нас не піймали. А батько не знав. І якби моя воля, не дізнався б. Хіба я хотів розповідати татові, що ми з Берті розмазали собаче гівно по лобовому склу машини вчителя, якого дуже сильно не любили? Просто записую це тут, де обіцяв викласти все, і мене корчить від сорому. А це ж було не найгірше.
— Чарлі? Ти тут?
— Тут. І так, я вмію зберігати секрети. Якщо тільки ви не скажете, що когось убили й труп лежить у тому сараї.
Настала його черга замовкнути, але мені не треба було питати його, чи він тут; я чув хрипке дихання.
— Нічого такого, але це великі таємниці. Поговоримо завтра. Мені здається, ти порядний. Дуже хочеться сподіватися, що я не помиляюся. Побачимо. Так, скільки я вам з батьком завинив?
— Ви маєте на увазі, скільки грошей ми витратили? Не так уже й багато. Найбільше — за харчі. Здається, загалом близько двохсот. Я зберіг чеки…
— Є ще твій час. Якщо ти зібрався мені допомагати, то маєш отримувати платню. П’ятсот на тиждень тебе влаштують?
Я отетерів.
— Містере Боудітч… Говарде… ви не повинні мені платити. Я радий…
— «Вартий робітник своєї заплати»[17]. Євангеліє від Луки. П’ятсот на тиждень, а якщо все складеться добре, наприкінці року — премія. Домовилися?
Хоч якою була його робота до пенсії, він не траншеї копав. Він добре володів тим, що Дональд Трамп називає мистецтвом угоди, а це означало, що він добре вміє відмітати заперечення. А мої заперечення були кволенькі. Я дав обіцянку Богові, але якщо містер Боудітч хоче мені заплатити за дотримання цієї обіцянки, то конфлікту в цьому я не бачив. До того ж, як завжди нагадував батько, треба думати про коледж.
— Чарлі? Ми домовилися?
— Якщо все складеться, то думаю, що так. — Хоча якщо врешті-решт він виявиться маніяком, то зберігати його таємниці за п’ятсот доларів на тиждень я не буду. Щонайменше за тисячу. (Жартую.) — Дякую. Я не сподівався ніяк…
— Я знаю, — перебив він. Майстерним перебивальником був містер Говард Боудітч. — Ти по-своєму досить чарівний юнак. Порядний, як я вже сказав.
Тут мені стало цікаво, чи не змінив би він свою думку, якби знав, що одного дня, коли прогулювали школу, ми з Бердменом знайшли в Гайленд-парку мобільник і повідомили з нього про замінування початкової школи Стівенса. То була його ідея, але я повівся.
— На кухні є банка для борошна. Може, бачив.
Я не лише бачив — він мені про неї казав, хоча міг і забути, бо йому тоді було дуже боляче. В ній гроші, сказав він тоді, але потім виправився: мовляв, порожня. Сказав, що забув.
— Авжеж.
— Візьми з неї сімсот доларів: п’ятсот як тижневу платню і двісті — як компенсацію дотеперішніх витрат.
— А ви впевнені…
— Так. І якщо ти думаєш, що це хабар, що я тебе підмащую перед якимось кричущим проханням… то це не так. За надані послуги, Чарлі. За послуги. Про це ти можеш абсолютно відверто розповісти батькові. Про все, що ми будемо обговорювати в майбутньому, — ні. Я усвідомлюю, що багато прошу.
— Якщо це не злочин, — сказав я, а потім виправився: — Не тяжкий злочин.
— Зможеш прийти в лікарню десь о третій?
— Так.
— Тоді я на сьогодні прощаюся. Будь ласка, погладь Радар за дурного старого, якому не слід було лізти на ту драбину.
Він поклав трубку. Я кілька разів погладив Радар по голові й двічі пройшовся долонею від потилиці до хвоста. Вона перекотилася на спину, щоб їй ще й пузо почухали. Я радо виконав. А потім пішов на кухню і зняв кришку з коробки для борошна.
Вона була напхана грішми. Угорі були перемішані купюри, переважно десятки й двадцятки, кілька п’ятірок і одиничок. Я витяг їх з банки. На стільниці утворилася чимала кучугура. Під безладно накиданими купюрами лежали пачки п’ятдесяток і соток. На смужках паперу, якими були перетягнуті пачки, стояв штамп «ПЕРШИЙ ГРОМАДЯНСЬКИЙ БАНК» фіолетовим чорнилом. Їх я теж повитягав, і довелося виявити чудеса гнучкості пальців, бо вони там лежали дуже тісно. Шість пачок купюрами по п’ятдесят, по десять у кожній. П’ять пачок купюрами по сто, теж по десять у пачці.
Радар вийшла на кухню й сіла біля своєї миски, з нашорошеними вухами, не зводячи з мене погляду.
— Охрініти, мала. Тут вісім тисяч доларів, не рахуючи того безладу, що зверху.
Від розсипних купюр я відрахував собі сімсот доларів, порозрівнював їх, згорнув і поклав у кишеню, де вони одразу ж випнулися горбочком. То було в десять разів більше грошей, ніж я будь-коли мав при собі. Позбиравши пачки, я вже хотів поскладати їх назад у посудину, аж раптом застиг. На дні лежали три маленькі гранули, червонясті. Одну таку я вже бачив раніше, у шафці для медикаментів. Я витрусив їх з коробки й зважив на долоні. Здалося, що вони заважкі для ББ, і якщо мої думки на правильному шляху, то це вже великий крок до пояснення джерела доходу містера Боудітча.
Я подумав, що це золото.