— «Ось ланцюги, які носив я за життя».
І знову він хрипко реготнув. Мені здалося, що він міцно під кайфом.
— Книжку читав чи фільм дивився?
— Фільм. Кожного різдвяного вечора, по TCM. Ми вдома часто дивимося TCM.
— Не знаю, що це.
Авжеж, він не знав. Канал «Turner Classic Movies» — не для телевізора, обладнаного лише… як це назвала місіс Сильвіус? Рогами?
— Добре, що я тебе спіймав. У понеділок після обіду мене виписують додому, але спершу мені треба з тобою поговорити. Зможеш завтра підійти? Мій сусід буде внизу, в кімнаті відпочинку, дивитиметься бейсбол, тому нам ніхто не буде заважати.
— Авжеж. Я вам постелив на дивані, а собі — на ліжку нагорі, і…
— Чарлі, помовч хвилинку… — Довга пауза. Потім: — У твоєму репертуарі є вміння зберігати таємниці? Так само, як застеляти ліжка й годувати мою собаку?
Я згадав роки, коли батько пив, — його безповоротно втрачені роки. Тоді мені доводилося дбати про себе, і я сердився. Сердився на маму за те, що вона померла так, як померла, і це було тупо, бо її провини в цьому не було жодної, але не забувайте, що вона загинула на клятому мості, коли мені було всього сім років. Я любив батька, але на нього теж сердився. Сердиті діти потрапляють у халепи, а в мене під боком був дуже здібний посередник в особі Берті Берда. У компанії Енді Чена ми з Берті поводилися нормально, бо Енді був такий собі бойскаут, але без нього влізали в різне шалене лайно. Якби нас піймали, нам могло бути дуже сильно непереливки, непереливки за участі поліції, але нас не піймали. А батько не знав. І якби моя воля, не дізнався б. Хіба я хотів розповідати татові, що ми з Берті розмазали собаче гівно по лобовому склу машини вчителя, якого дуже сильно не любили? Просто записую це тут, де обіцяв викласти все, і мене корчить від сорому. А це ж було не найгірше.
— Чарлі? Ти тут?
— Тут. І так, я вмію зберігати секрети. Якщо тільки ви не скажете, що когось убили й труп лежить у тому сараї.
Настала його черга замовкнути, але мені не треба було питати його, чи він тут; я чув хрипке дихання.
— Нічого такого, але це великі таємниці. Поговоримо завтра. Мені здається, ти порядний. Дуже хочеться сподіватися, що я не помиляюся. Побачимо. Так, скільки я вам з батьком завинив?
— Ви маєте на увазі, скільки грошей ми витратили? Не так уже й багато. Найбільше — за харчі. Здається, загалом близько двохсот. Я зберіг чеки…
— Є ще твій час. Якщо ти зібрався мені допомагати, то маєш отримувати платню. П’ятсот на тиждень тебе влаштують?
Я отетерів.
— Містере Боудітч… Говарде… ви не повинні мені платити. Я радий…
— «Вартий робітник своєї заплати»[17]. Євангеліє від Луки. П’ятсот на тиждень, а якщо все складеться добре, наприкінці року — премія. Домовилися?
Хоч якою була його робота до пенсії, він не траншеї копав. Він добре володів тим, що Дональд Трамп називає мистецтвом угоди, а це означало, що він добре вміє відмітати заперечення. А мої заперечення були кволенькі. Я дав обіцянку Богові, але якщо містер Боудітч хоче мені заплатити за дотримання цієї обіцянки, то конфлікту в цьому я не бачив. До того ж, як завжди нагадував батько, треба думати про коледж.
— Чарлі? Ми домовилися?
— Якщо все складеться, то думаю, що так. — Хоча якщо врешті-решт він виявиться маніяком, то зберігати його таємниці за п’ятсот доларів на тиждень я не буду. Щонайменше за тисячу. (Жартую.) — Дякую. Я не сподівався ніяк…
— Я знаю, — перебив він. Майстерним перебивальником був містер Говард Боудітч. — Ти по-своєму досить чарівний юнак. Порядний, як я вже сказав.
Тут мені стало цікаво, чи не змінив би він свою думку, якби знав, що одного дня, коли прогулювали школу, ми з Бердменом знайшли в Гайленд-парку мобільник і повідомили з нього про замінування початкової школи Стівенса. То була його ідея, але я повівся.
— На кухні є банка для борошна. Може, бачив.
Я не лише бачив — він мені про неї казав, хоча міг і забути, бо йому тоді було дуже боляче. В ній гроші, сказав він тоді, але потім виправився: мовляв, порожня. Сказав, що забув.
— Авжеж.
— Візьми з неї сімсот доларів: п’ятсот як тижневу платню і двісті — як компенсацію дотеперішніх витрат.
— А ви впевнені…
— Так. І якщо ти думаєш, що це хабар, що я тебе підмащую перед якимось кричущим проханням… то це не так. За надані послуги, Чарлі. За послуги. Про це ти можеш абсолютно відверто розповісти батькові. Про все, що ми будемо обговорювати в майбутньому, — ні. Я усвідомлюю, що багато прошу.
— Якщо це не злочин, — сказав я, а потім виправився: — Не тяжкий злочин.
— Зможеш прийти в лікарню десь о третій?
— Так.
— Тоді я на сьогодні прощаюся. Будь ласка, погладь Радар за дурного старого, якому не слід було лізти на ту драбину.
Він поклав трубку. Я кілька разів погладив Радар по голові й двічі пройшовся долонею від потилиці до хвоста. Вона перекотилася на спину, щоб їй ще й пузо почухали. Я радо виконав. А потім пішов на кухню і зняв кришку з коробки для борошна.
Вона була напхана грішми. Угорі були перемішані купюри, переважно десятки й двадцятки, кілька п’ятірок і одиничок. Я витяг їх з банки. На стільниці утворилася чимала кучугура. Під безладно накиданими купюрами лежали пачки п’ятдесяток і соток. На смужках паперу, якими були перетягнуті пачки, стояв штамп «ПЕРШИЙ ГРОМАДЯНСЬКИЙ БАНК» фіолетовим чорнилом. Їх я теж повитягав, і довелося виявити чудеса гнучкості пальців, бо вони там лежали дуже тісно. Шість пачок купюрами по п’ятдесят, по десять у кожній. П’ять пачок купюрами по сто, теж по десять у пачці.
Радар вийшла на кухню й сіла біля своєї миски, з нашорошеними вухами, не зводячи з мене погляду.
— Охрініти, мала. Тут вісім тисяч доларів, не рахуючи того безладу, що зверху.
Від розсипних купюр я відрахував собі сімсот доларів, порозрівнював їх, згорнув і поклав у кишеню, де вони одразу ж випнулися горбочком. То було в десять разів більше грошей, ніж я будь-коли мав при собі. Позбиравши пачки, я вже хотів поскладати їх назад у посудину, аж раптом застиг. На дні лежали три маленькі гранули, червонясті. Одну таку я вже бачив раніше, у шафці для медикаментів. Я витрусив їх з коробки й зважив на долоні. Здалося, що вони заважкі для ББ, і якщо мої думки на правильному шляху, то це вже великий крок до пояснення джерела доходу містера Боудітча.
Я подумав, що це золото.
4
Велосипеда зі мною не було, а прогулянка додолу пагорбом до нашого будинку забирала всього десять-дванадцять хвилин, але того вечора я не квапився. Мені треба було поміркувати й прийняти рішення. Ідучи, я раз по раз торкався горбика в кишені, щоб пересвідчитись, що гроші досі там.
Удома я розповів татові про дзвінок містера Боудітча і його пропозицію працевлаштування. Показав готівку — двісті за те, що ми вже витратили, і п’ятсот мені. Попросив покласти чотириста на мій рахунок для коледжу (за збігом обставин він теж був у «Першому громадянському») і пообіцяв віддавати по чотириста щотижня, доки працюватиму в містера Боудітча… а це може бути все літо чи принаймні до початку футбольних тренувань у серпні. Питання було в тому, чи варто йому розказувати про те, скільки грошей лежить у коробці для борошна. І авжеж, про ті золоті ББ. Якщо то золото.
Коли я переступив поріг нашого будинку, рішення вже було прийнято. Про вісім тисяч у посудині я промовчу і про ББ, які насправді не ББ, теж. Принаймні до наступного дня, доки не поговорю з містером Боудітчем.
— Чарлі! — гукнув тато з вітальні. — Як там собачка, нормально?
— Добре.
— Чудово. Бери спрайт, підтягуй крісло. По TCM показують «Вікно у двір».
Я взяв собі спрайт, зайшов і вимкнув звук телевізора.
— Мені треба тобі дещо розказати.
— Що може бути важливіше за Джеймса Стюарта і Ґрейс Келлі?
— Може, оце?
Я вийняв з кишені згорток грошей і кинув на кавовий столик.
Подив, обережність і тривога — ось чого я чекав. Але побачив цікавість і веселощі. Тато вважав, що переховування грошей у посудині для борошна на кухні цілком вписується в барахольницький агорафобський склад розуму містера Боудітча (я розповів йому про коридор Старого Читва, не кажучи вже про старий телевізор і кухонне приладдя похилого віку).