— Там було більше?
— Трохи, — відповів я. І не збрехав.
Тато кивнув.
— А в інших посудинах ти не дивився? Там, де цукор, могло ще кілька сотень завалятися, — усміхнувся він.
— Нє-а.
Тато взяв двісті.
— Це трохи більше, ніж ми насправді витратили, але йому ще й інші речі, мабуть, знадобляться. Покласти твої чотириста на депозит?
— Авжеж.
— Хороше рішення. З одного боку, він наймає тебе задешево, принаймні на перший тиждень. Думаю, що послуги з повноцінного догляду коштують дорожче. З іншого боку, ти зароблятимеш, поки навчатимешся, і ночуватимеш у будинку на пагорбі тільки під час літніх канікул. — Він повернувся і твердим поглядом подивився мені в очі. — Тут заперечень нема?
— Жодних, — сказав я.
— Добре, гаразд. Мені трохи незатишно від того, що Боудітч никає гроші, бо ми не знаємо їхнього походження. Але я застосую до нього презумпцію невинуватості. Мені подобається, що він тобі довіряє, і подобається, що ти готовий узяти на себе зобов’язання. А ти думав, що на дурняк це робитимеш?
— Так. Це правда.
— Чарлі, ти хороший хлопець. Не знаю, чому я на тебе заслуговую.
Зважаючи на все, що я приховував — не тільки про містера Боудітча, а й про деякі паскудні витівки з Берті, — мені стало трохи соромно.
Лежачи того вечора в своєму ліжку, я уявляв, що в містера Боудітча в замкненому сараї — золота копальня, в якій, можливо, трудяться гноми. Гноми з такими іменами, як Сплюх і Буркун. Це викликало усмішку. Подумалося, що той великий секрет, яким він хоче зі мною поділитися, пов’язаний із сараєм і тим, що в ньому. Але я помилявся. Про сарай я довідався тільки згодом.
Розділ шостий
Відвідини лікарні. Сейф. Стентонвілл. Жадоба золота. Містер Боудітч повертається додому
1
Ми з містером Боудітчем непогано потеревенили, поки його сусід у лаунж-зоні на третьому поверсі з монітором серцевого ритму, причепленим до грудей, дивився, як «Вайт Сокс» грають з «Тайґерз».
— У нього якась проблема з двигуном, яку ніяк не можуть усунути, — пояснив містер Боудітч. — Слава Богу, що мені за це не треба перейматись. І так проблем вистачає.
Він показав мені, як доходить до туалету, важко спираючись на милиці з підтримкою рук. Помітно було, що йому боляче, і коли він повернувся після того, як відлив, його лоб був весь мокрий від поту. Але я збадьорився. Нехай уночі йому й потрібен буде сечоприймач із довгою і чомусь зловісною шийкою, але якщо судно не знадобиться, то вже легше. Звісно, якщо він не впаде посеред ночі й не поламає собі знову всю ногу. Я бачив, як з кожним кроком-випадом тремтять м’язи на його кістлявих руках. Полегшено зітхаючи, він опустився на ліжко.
— Допоможеш із… — він жестом показав на залізяку, в яку була закута нога.
Я підняв ногу з фіксатором, і коли вона вже лежала рівно, він знову зітхнув і попросив дві пігулки з паперового стаканчика на тумбочці. Я дав їх, налив з глека води, і пігулки пірнули вниз. Його кадик підскакував на зморшкуватій шиї, як мавпочка на жердині.
— Мене перевели з морфіну на це, — пояснив він. — Оксиконтин. Лікар каже, що я підсяду, якщо вже не підсів, і доведеться позбуватися звикання. Поки що це наче рівноцінний обмін. Тут просто в туалет ідеш — а насправді наче сраний марафон біжиш.
Я це бачив. А в його будинку туалет далі від канапи. Судно може все-таки знадобитися, принаймні попервах. Я пішов у ванну, змочив рушник і викрутив. А коли нахилився над ним, він сіпнувся:
— Так, так! Що це ти робиш?
— Витираю вам піт. Не рухайтеся.
Ми ніколи не знаємо, коли настає поворотна мить у стосунках з іншими людьми, і лише згодом я усвідомив, що то була саме така мить для нас. Він ще трохи тримався відсторонено, та потім розслабився (трішки) й дозволив мені витерти йому чоло та щоки.
— Почуваюся немовлям, чорт забирай.
— Ви мені платите, то дайте відробити гроші, чорт забирай.
Це викликало в нього кволу усмішку. У двері зазирнула медсестра, спитала, чи нічого йому не потрібно. Він відповів заперечно, а коли вона пішла, попросив зачинити двері.
— Зараз я попрошу тебе відстоювати мене, — сказав він. — Принаймні доти, доки я сам не в змозі буду за себе постояти. І за Радар теж. Готовий до цього, Чарлі?
— Зроблю все можливе.
— Так, може, й зробиш. Це все, про що я можу просити. Я б не ставив тебе в це становище, якби не був змушений. До мене приходила жінка з прізвищем Рейвенсбургер. Ти з нею вже знайомий?
Я відповів ствердно.
— Оце так прізвище, правда? Уявив би бургер з воронячого м’яса[18], але мозок неспроможний.
Я не скажу, що він був під кайфом під оксі, але й не скажу, що не був. З його худорлявістю, зростом шість футів і вагою не більш ніж сто п’ятдесят фунтів, від тих рожевих пігулок, мабуть, можна було реально очманіти.
— Вона розмовляла зі мною про «варіанти оплати», як вона це назвала. Я спитав її, які мої збитки станом на сьогодні, й вона дала мені роздрук. Лежить у шухляді, — він показав пальцем. — Але поки що не зважай. Я сказав, що це надзвичайно дорого, а вона відповіла, що добре лікування надзвичайно багато коштує, містере Боудітч, а у вас воно найкраще. Сказала, що в разі, якщо мені потрібна консультація спеціаліста з платежів — знати б ще, що воно таке, — вона залюбки організує нам розмову, або перед тим, як мене випишуть, або вже після того, як я опинюся вдома. Я сказав, що, на мою думку, в цьому нема потреби. Сказав, що все оплачу, але тільки якщо дадуть знижку. Ми почали торгуватись. І зрештою зійшлися на двадцяти відсотках, тож знижка вийшла приблизно дев’ятнадцять тисяч доларів.
Я аж присвиснув. Містер Боудітч осміхнувся:
— Я намагався дотиснути до двадцяти п’яти відсотків, але вона вперлася — двадцять і годі. Думаю, це стандарт індустрії… а лікарні — це індустрія, якщо тобі цікаво знати. Лікарні та в’язниці, особливих відмінностей у тому, як вони ведуть бізнес, немає, тільки у тюрмах рахунок виставляють платникам податків. — Він провів рукою по очах. — Я міг би заплатити повністю, але мені подобається торгуватися. Давненько не випадало такої можливості. Колись на дворових розпродажах я купляв багато книжок і старих журналів. Люблю старі речі. Я говорю безладно? Так. Ось у чому суть: я можу заплатити, але треба, щоб ти це уможливив.
— Якщо ви говорите про те, що в посудині для борошна…
Він відмахнувся з таким виглядом, наче вісім тисяч доларів — то дрібні гроші. Хоча в масштабі того, що він заборгував лікарні, так і було.
— Ось що я попрошу тебе зробити.
І він розповів. А коли закінчив, то спитав, чи треба для мене все записати.
— Якщо треба, нічого страшного, головне, щоб ти знищив нотатки, коли все зробиш.
— Може, тільки шифр від сейфа. Я запишу його на руці, а потім змию.
— Чесно змиєш?
— Так.
Я навіть подумати не міг про те, щоб не змити, такою сильною була цікавість дізнатися, чи правду він мені каже.
— Добре. Повтори мені всі етапи.
Я повторив, а потім записав його ручкою з тумбочки ряд номерів і поворотів на передпліччі, там, де його накриє рукав футболки.
— Дякую, — сказав він. — Зустрічі з містером Гайнріхом доведеться зачекати до завтра, але підготуватися можеш сьогодні ввечері. Коли годуватимеш Радар.
Я сказав: «Добре», попрощався й пішов. Я був, як каже тато, збаранілий. На півдорозі до ліфта, згадавши дещо, я повернувся.
— Уже передумав?
Він усміхався, але в очах була тривога.
— Ні. Просто хотів уточнити про дещо зі сказаного.
— Що саме?
— Про подарунки. Ви сказали, що хоробрий допомагає, а боягуз приносить подарунки.
18